Публіцистика

© О. О. Павлюк, переклад українською, 2019

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Душа людини за соціалізму

Головною перевагою, яку принесе встановлення Соціалізму, буде, без сумніву, те, що він позбавить нас цієї мерзенної необхідності жити заради інших, яка за чинного стану справ лежить важким тягарем на кожному з нас. Мало кому насправді вдається його позбутися.

Протягом цього століття часом траплялося так, що видатний науковець, як-от Дарвін^[1], великий поет на кшталт Кітса^[2], відмінний критик рівня Ренана^[3] чи неперевершений митець, як Флобер^[4], спромагався сховатися, вберегтися від галасливих домагань інших, встояти, за словамиПлатона^[5], «під прикриттям стіни» й таким чином усвідомити довершеність власного Я – чим не лише незрівнянно збагачував себе, а й увічнював своє досягнення в колективній пам’яті всього світу. Таких, на жаль, одиниці. Більшість людей отруює своє життя хворобливим і надмірним альтруїзмом – ба навіть змушена це робити. Їх повсякчас оточує жахлива бідність, жахлива потворність, жахливий голод. І все це їх неодмінно розчулить до глибини душі. Людські емоції спритніші за людський розум, тож, як я вже зазначав у своїй статті про завдання критики, нам набагато легше приміряти на себе чуже страждання, аніж чужі думки. Відповідно, маючи благородні, хай і хибні наміри, люди з усією серйозністю та чуттєвістю беруться за виправлення зла, яке трапляється на їхні очі. Та ці виправлення не лікують хворобу, а лише продовжують її. Ба більше: вони і є частина цієї хвороби.

Приміром, у намаганнях вирішити проблему бідності благодійники не дають убогим померти, а найпередовіші з них убогих звеселяють.

Та це не вирішує, а всього лише поглиблює проблему. Правильна мета – намагатися перелаштувати суспільство так, щоб у ньому не знайшлося місця бідності. Альтруїстичні поривання ж насправді відвертали досягнення цієї мети. Так само, як свого часу найбільш небезпечними були ті рабовласники, які добре ставилися до своїх рабів і таким чином не дозволяли усвідомити жах цієї системи тим, кого вона пригноблювала, а тим, хто її створив – його зрозуміти, так і в сучасній Англії найбільше шкоди заподіюють ті, хто прагне робити якнайбільше добра. Але в нас нарешті з’явилися ті, хто ґрунтовно напосів на цю проблему й має достатній життєвий досвід – це вчені мужі з Іст-Енду^[6], які взялися благати людей приборкати свої альтруїстичні поривання до благодійності, милосердя й тому подібного. Вони спираються на твердження, що від такої благодійності розбещується душа й занепадає дух. І вони як ніхто мають рацію. Благодійність породжує силу-силенну гріхів.

Ще варто додати ось що. Віддавати приватну власність для боротьби зі страшним злом, яке породжує існування приватної власності, – це аморально. Це не лише аморально, а й несправедливо.

За Соціалізму все це, звісно, зміниться. Не буде людей у смердючому лахмітті, які живуть у смердючих халупах, чиї діти, постійно хворі й голодні, змушені зростати серед гидоти й бруду. Суспільство не буде, як зараз, залежати від примх погоди. Настання морозів не позбавить роботи тисячі чоловіків, які вештатимуться вулицями, не маючи й копійчини в кишені, жалібно проситимуть милостині у своїх сусідів чи ж купчитимуться коло дверей жахливих нічліжок, борючись між собою за шматок хліба й неприбране ліжко на одну ніч. Кожен член суспільства відчує на собі його загальне процвітання й піднесення, а настання морозів не завдасть нікому й найменшої шкоди.

З іншого ж боку, Соціалізм матиме цінність сам по собі, бо призведе до Індивідуалізму.

Соціалізм, комунізм – називайте його як хочете – шляхом перетворення приватної власності в суспільне благо й заміни конкуренції кооперацією поверне суспільство до належного стану цілковито здорового організму й забезпечить гарантований матеріальний добробут кожному члену людської спільноти. Він, по суті, закладе належну основу й належні умови існування самого Життя. Але для того, аби Життя досягло найвищого рівня своєї довершеності, потрібно дещо більше. Потрібен Індивідуалізм. Якщо Соціалізм має авторитарну природу; якщо хоча б якийсь уряд наділений не лише політичною, а й економічною владою; якщо, коротше кажучи, нам належить жити під Промисловою Тиранією – на людей чекає майбутнє гіршого ґатунку, ніж сьогодення. Нині ж, як наслідок існування приватної власності, багатьом людям вдається досягти лише обмеженого рівня Індивідуалізму. Такі люди або не мають потреби заробляти собі на життя, або мають змогу обрати заняття по душі, яке приносить їм задоволення. Це поети, філософи, науковці, митці – одним словом, справжні люди, які віднайшли себе в цьому житті і в яких частково віднаходить себе саме Людство. З іншого ж боку, багатьом людям без приватної власності, доведеним до крайньої бідності, доводиться виконувати найбільш каторжну роботу, до якої не лежить їхня душа і до якої їх штовхає беззаперечне, безглузде, бездуховне Тиранство нужди. Це бідняки, які не знають увічливості, красномовства, благ цивілізації, культури, мирських благ чи радості життя. Чи не весь матеріальний добробут Людства породжується колективною працею цих людей. Та сенс має лише цей матеріальний результат, а до особистості бідняка немає діла нікому. Він лише крихітна частинка сили, яка цілковито нехтує ним і ламає його, понад те – хоче його зламати, бо в такому разі він більш слухняний.

Звісно, можна зауважити, що Індивідуалізм, який виник в умовах приватної власності, не завжди – чи навіть переважно – виявляється у своїй найкращій та досконалій формі, а бідні люди, хай їх оминули блага культури й природна чарівність, не позбавлені інших чеснот. Володіння приватною власністю досить часто призводить до занепаду моралі, що, безумовно, є однією з причин, чому Соціалізм прагне позбутися цього явища. По суті, власність лише ускладнює життя. Кілька років тому країною пройшлася чутка про те, що власність покладає якісь обов’язки. Ця чутка була такою поширеною і так в’їлася в суспільство, що, зрештою, про неї почала говорити й Церква. І ця чутка є абсолютною істиною. Власність покладає не просто якісь обов’язки – цих обов’язків так багато, що володіння нею в будь-якій мірі перетворюється на одноманітне заняття. Якби власність приносила лише задоволення, то було б півбіди; але через покладені нею обов’язки вона стає просто нестерпною. Можна безумовно визнати чесноти бідних людей – але якими ж жалюгідними є ці чесноти. Нам часто кажуть, що бідні вдячні благодійникам. Безумовно, хтось із них справді вдячний, та найзлиденніші з них ніколи й доброго слова не скажуть – невдячні, незадоволені, неслухняні й непокірні. Але не безпідставно. Благодійність для них є до болю безглуздим способом пом’якшувати нерівність, а чи й подачкою із жалості, яку неминуче супроводжує нахабна спроба особливо стурбованих громадян втрутитися в їхнє особисте життя. З якого дива біднякам дякувати за крихти, що перепадають їм із панського столу? Вони також мають сидіти за цим столом – і вони починають це усвідомлювати. Щодо незадоволення, то людина, яка б не була незадоволена таким оточенням і таким ницим життям, – це дійсно корисний ідіот. Для будь-кого, хто вчив історію, непослух видається вродженою людською чеснотою. Саме завдяки непослуху – точніше, непослуху й бунту – відбувався поступ людства. Інколи бідних вихваляють за ощадливість. Але радити бідним бути ощадливими не лише абсурдно, а й образливо. Це наче радити голодній людині менше їсти. Адже для працівника в місті чи селі ощадливість є аморальним заняттям. Не мусить же людина прикидатися, що її влаштовує життя недогодованої худоби! Таке життя її не вдовольнятиме й штовхатиме до крадіжок чи утриманського існування, яке багато хто вважає не кращим за крадіжку. Може, просити милостиню безпечніше, ніж красти, але красти пристойніше, ніж жебракувати. Ні, невдячний, неощадливий, незадоволений і непокірний бідняк – це не вигадка, а цілком собі реальний персонаж. У його протесті немає нічого незбагненного. Чеснотливі жебраки можуть заслуговувати на співчуття, але аж ніяк не на схвалення. Вони побраталися з ворогом і продали свою честь і гідність за миску цвілої юшки. Понад те, вони ще й навдивовижу дурні. Я ще можу зрозуміти, чому хтось підтримує закони, які захищають приватну власність та заохочують її накопичення – за умови, що цей хтось здатен у цих умовах вести насичене інтелектуальне життя. Але в мене в голові не вкладається, як хтось, чиє життя такі закони ганять і потворять, просто мовчки погоджується з їхнім існуванням.

Утім пояснення знайти неважко, і воно досить просте. Злиденність та бідність так можуть занапастити дух і скути людську природу, що жоден клас не буде справді свідомим своїх страждань. Про ці страждання їм мають розповісти інші, до яких немає жодної довіри. Слова найвеличніших експлуататорів праці проти таких агітаторів є, безсумнівно, істинними. Агітатори – це ті, хто пхає свого носа куди не слід, влізає в цілком безтурботне життя суспільного класу й сіє серед нього зерна невдоволення. Та це ще й причина безумовної необхідності таких агітаторів. Адже без них в нашій недосконалій державі не було б цивілізаційного поступу. Рабство в Америці було подолане не через повстання рабів і навіть не через висловлене ними бажання бути вільними. Подолання рабства було виключною заслугою грубих порушень закону агітаторами в Бостоні й інших американських містах, які не були ані рабами, ані рабовласниками, ані взагалі зацікавленими в подоланні рабства. Безперечно, іскру боротьби першими запалили аболіціоністи^[7], вони є її зачинателями. Тож дивним виглядає той факт, що від самих рабів аболіціоністи не дочекалися ані найменшої підтримки; а коли по завершенні війни раби стали вільними – причому настільки вільними, що для них воля стала єдиним харчем – багато хто зі смутком згадував свої невільницькі дні. Серед подій Великої Французької революції мислителі з найбільшим трагізмом сприймають не вбивство Марії-Антуанетти^[8] за те, що вона була королевою, а добровільну самопожертву знедоленого селянина-вандейця в ім’я потвори федералізму.

Отже, Авторитарний Соціалізм є нежиттєздатним. Тоді як у межах чинної системи значна кількість людей має хоча б частково вільне й радісне життя, в систем і промислових таборів чи системі економічної тиранії ніякої свободи ні в кого не буде. Викликає жаль той факт, що частина нашого суспільства фактично перебуває в рабстві, але пропозиції вирішити проблему шляхом поневолення всього суспільства – верх наївності. Кожен повинен мати право вільно обирати працю до душі. Ніхто не повинен зазнавати жодного примусу до праці. Бо в такому разі вона не принесе користі ні йому, ні іншим, і не буде корисною сама по собі. Під «працею» я розумію будь-яку людську діяльність.

У мене заледве виникає думка, що нині знайдеться хоча б один соціаліст, який серйозно пропонував би запровадити посаду інспектора, який щоранку навідувався б у кожен дім і перевіряв, чи їхні власники прокинулися й вісім годин присвятили фізичній праці. Людство вже переросло цей етап, зберігши таку форму існування для тих, кого воно на власний нічим не обмежений розсуд проголошує злочинцями. Але зізнаюсь: багато соціалістичних поглядів, з якими я знайомий, мені видаються заплямованими думками якщо не про відвертий примус, то про певний контроль. Ані про контроль, ані про примус тут, звісно, не може бути й мови. Усі об’єднання повинні бути суто добровільними. Людина почуває себе належним чином лише в добровільних об’єднаннях.

У когось може виникнути питання: яким чином Індивідуалізм, який нині певною мірою залежить від існування приватної власності для свого розвитку, скористається зі скасування цієї приватної власності? А відповідь проста. Дійсно, за нинішніх умов небагатьом людям із власним капіталом, як-от Байрон^[9], Шеллі^[10], Браунінг^[11], Віктор Гюго^[12], Бодлер тощо, вдалося більш-менш віднайти своє покликання. Ніхто з них і одного дня не працював на когось іншого. Їх оминуло лихо бідності. У них була надзвичайна перевага. Питання в тому, чи піде на користь Індивідуалізму усунення цієї переваги. Припустимо, перевагу усунуто. Що тоді буде з Індивідуалізмом? Як це піде йому на користь?

А ось як. За нових умов Індивідуалізм буде набагато вільнішим, набагато досконалішим і набагато потужнішим, ніж зараз. Я маю на увазі не той величний Індивідуалізм, втілюваний в образах згаданими мною поетами, а справді величний Індивідуалізм, що криється в кожному з нас і який властивий усьому людству в цілому. Визнання приватної власності в дійсності нашкодило Індивідуалізму та затьмарило його, підмінивши людську особу тим, чим вона володіє. Воно звело Індивідуалізм на далекі манівці. Воно поставило за мету не зростання, а збагачення. І так людина почала вважати, що важливим є не бути, а мати. А справжня сутність людини полягає не в тому, що вона має, а в тому, ким вона є.

Приватна власність поховала справжній Індивідуалізм і створила Індивідуалізм хибний. Одну частину людської спільноти вона позбавила їхньої самості, прирікши їх на голод. Інших же вона позбавила самості, наставивши їх на хибний шлях й обтяживши всілякими негараздами. Людська особистість настільки загрузла в питаннях власності, що англійський закон за зазіхання на неї завжди карав набагато суворіше, ніж за замах на життя людини. Без власності людина не вважається справжнім громадянином. До того ж надто розбещує й підприємництво, пов’язане із зароблянням грошей. У такій спільноті, як наша, де приватна власність є найвищою відзнакою, символом соціального статусу, шани, поваги, титулом і подібними приємностями, людина – від народження істота честолюбна – ставить собі за мету довго й невтомно накопичувати цю власність і не зупиняється навіть тоді, коли має її більше, ніж потребує, більше, ніж може використати, більше, ніж приносить їй задоволення – певно, навіть більше, ніж їй про те відомо. Аби вберегти свою власність, людина готова працювати до останнього подиху – що, беручи до уваги ті незрівнянні переваги, які власність дає, навряд чи викликає здивування. Шкода лише, що суспільство має будуватися на тому, що людину запроторюють у пастку несвободи, яка пригнічує те дивовижне, вражаюче й світле, що міститься в ній – тобто позбавляє її справжнього задоволення й істинної радості життя. А ще людина в таких умовах ні від чого не захищена. Може бути, – як часто й трапляється, – що життя навіть невимовно заможного торговця опиняється в руках непідвладних йому обставин. Варто лише трохи посилитися вітру чи раптово змінитися погоді, а чи статися якійсь пересічній події – його корабель піде на дно, його домовленості зазнають провалу, і він стане бідняком, який втратив колишнє місце в суспільстві. Нині ж ніщо не повинно завдавати шкоди людині, окрім неї самої. Ніщо не повинно обкрадати її. Багатство людини – у неї всередині. А все, що поза тим, не повинно мати ані найменшого значення.

Тож зі скасуванням приватної власності настане справжній, прекрасний, життєздатний Індивідуалізм. Ніхто не марнуватиме свого життя в накопиченні речей чи їхніх субститутів. Люди будуть жити. Мало хто в цьому світі здатен саме жити. Більшість просто існує, от і все.

Ось питання: чи були ми коли-небудь свідками справжнього втілення особистості – за винятком образної площини мистецтва? На ділі, як виявляється, ні. Цезар^[13], пише Моммзен^[14], був довершеною та ідеальною особою. Але ж яким безнадійно необачним був Цезар! На кожного, хто здійснює владу, знайдеться той, хто їй чинить опір. Так, Цезар був напрочуд довершеним, але ця його довершеність стала на надто непевний шлях. Марк Аврелій^[15] був довершеною людиною, говорить Ренан. І дійсно, цей величний імператор таки був довершеним. Але ж яким безжальним був нескінченно важкий тягар на його плечах! Він задихався під вагою своєї ж імперії. Він розумів, що одній людині було не в силах тримати на собі її титанічний засяг. Для мене довершеною людиною є та людина, що зростає в ідеальних умовах, не знає болю, переживань, каліцтва й небезпек. Більшість відомих нам людей була змушена ставати бунтівниками. Боротьба вкорочувала силу їхнього духу вполовину. Скажімо, Байрон марнував свій талант, воюючи з тупістю, лицемірством і невіглаством британців. У таких війнах не обов’язково загартовується сила, а навпаки, виходить назовні слабкість. Байрон так і не зміг виявити нам увесь свій геній. Шеллі пощастило більше. Як і Байрон, він чкурнув із Британії за першої нагоди. Але він не такий популярний. Якби британці мали хоча б найменше уявлення про те, якою величною людиною той був, вони б накинулися на нього, мов хорти на дичину, перетворивши його життя на нестерпне гоніння. Та він не був особливо помітним у суспільстві, тож зміг до деякої міри уникнути його впливу. Але навіть у Шеллі інколи кидається у вічі бунтарський дух. Довершеній особистості ж притаманний дух спокою, а не бунтарський дух.

Справжня людська особистість – коли вона дасть нам про себе знати – стане предметом всезагального захоплення. Вона зростатиме сама собою, наче квітка або дерево. Вона ніколи не вийде зі своєї рівноваги. Вона не буде нічого заявляти чи оскаржувати. Вона не буде нічого доводити. Вона й так усе знатиме. Утім вона не обтяжуватиме себе знанням. Вона володітиме мудрістю. Цінність такої людської особистості лежатиме за межами матеріального світу. Вона не матиме нічого і водночас матиме все, і скільки від неї не бери, вона не біднішатиме – настільки багатою вона є. Вона не заглядатиме в душі іншим чи вимагатиме від них бути не згірш за неї. Вона любитиме їх за їхню інакшість. Та навіть не заглядаючи в душі іншим, така людська особистість, як і будь-яка прекрасна річ, допомагатиме всім у силу лише свого існування. Людська особистість буде напрочуд дивовижною – настільки ж, наскільки дивовижним є мале дитя.

У своєму становленні людська особистість послуговуватиметься благами Християнства, якщо того забажає її володар; але й якщо він того не забажає, вона однаково буде розвиватися. Вона не обтяжуватиме себе минулим і не перейматиметься речами, які відбулися або не відбулися. Вона не визнаватиме жодних законів, окрім власних; жодної влади над собою, окрім влади самої себе. Та попри це, ця довершена особистість любитиме тих, хто прагнутиме надати їй сил та згадуватиме про них всує. Був таким і Христос.

«Пізнай самого себе!» – було викарбувано на воротах до античного світу. На воротах до світу сучасного буде викарбувано: «Будь самим собою!» І Христос промовляв до людини лишень: «Будь самим собою!» У цьому криється таїнство Христове.

Говорячи про бідних, Ісус всього лише має на увазі людей зі сформованою особистістю, а згадуючи багатих, має на увазі тих, у кого особистість не склалася. Ісус ходив серед людей, які, як і ми зараз, схвалювали накопичення приватної власності, і проповідував Він зовсім не те, що серед таких людей харчуватися гидкою й убогою їжею, вбиратись у рваний і вбогий одяг і мешкати в занедбаних і вбогих оселях – це благе життя, а піклуватися про власне здоров’я, добробут і гідність – це життя неправедне. За будь-яких умов це був би хибний погляд, а в сьогоднішній Британії – й поготів; адже чим далі на північ, тим більшої ваги в житті набувають матеріальні цінності, тим складнішим стає наше суспільство і тим більшими стають крайнощі розкошів і злиднів порівняно із суспільством античного світу. Ось що мав на увазі Ісус. Він мовив людині: «Тобі дана дивовижна особистість. Плекай її. Будь собою. Не гадай, що твоя довершеність постає з накопичення чи володіння дарами зовнішнього світу. Твоя чарівність криється всередині самого тебе. Щойно ти осягнеш це, то не бажатимеш більше багатства. У людини можна вкрасти матеріальне багатство. Справжнє ж багатство – ні. У скарбниці твоєї душі покояться безцінні дари, які неможливо відібрати в тебе. Тож намагайся обрати такий свій життєвий шлях, аби речі зі світу зовнішнього не завдавали тобі шкоди. І ще намагайся позбутися приватної власності. Вона є огидним заняттям, нескінченною працею, вічним злом. Приватна власність як може стримує Індивідуалізм». Слід зауважити, що Ісус ніколи не стверджував, що знедолені люди завжди добрі, а багаті люди завжди злі. Це було б неправдою. Клас багатих є кращим за клас бідних: вони моральніші, освіченіші й вихованіші. Лише один суспільний клас думає про гроші більше за багатіїв, і це клас бідняків. Ні про що інше вони й не можуть думати. У цьому й полягає прокляття бідності. Ісус же говорить про те, що людина досягає власної довершеності за рахунок не того, що вона має, і навіть не того, що вона робить, а цілковито завдяки тому, ким вона є. Так молодого багатія, який приходить до Ісуса, зображають як цілком порядного громадянина, який не порушив ані законів своєї держави, ані заповідей своєї релігії. Він цілком респектабельний – у звичному розумінні цього незвичного слова. І каже йому Ісус: «Тобі слід відмовитися від приватної власності. Вона заважає тобі досягти власної довершеності. Вона стримує тебе. Тяжіє над тобою. Твоя особистість її не потребує. Свою істинну природу й істинні бажання ти відшукаєш усередині себе, а не зовні». Ісус говорить те саме й своїм учням. Він каже їм бути собою і не перейматися постійно іншими речами. Який сенс перейматися іншими речами? Людина – істота самодостатня. Коли вона, пізнавши саму себе, виходить у цей світ, той відмовляється її приймати. Цього не уникнути. Світ ненавидить Індивідуалізм. Але це не повинно похитнути людину. Вона повинна зберігати спокій і врівноваженість. Якщо в неї хтось відбирає плащ, вона віддасть цей плащ, аби лиш показати, що матеріальні речі для неї неважливі. Якщо над нею насміхаються, вона не даватиме відкоша. Про що це свідчить? Те, що говорять про людину, не змінює її. Вона є тим, ким вона є. Громадська думка не має жоднісінької ваги. Навіть якщо інші вдаються до насилля, то не отримають насилля у відповідь. Адже це означатиме опускатися до їхнього рівня. Зрештою, навіть у тюрмі людина може відчувати достатньо свободи. Її душа може бути вільною, її особистість – непохитною, сама вона – в гармонії із собою. І, понад усе, вона не лізтиме у справи інших і жодним чином не судитиме їх. Особистість – річ загадкова. Людину не завжди можна оцінити за її вчинками. Можна дотримуватися законів, а на ділі бути негідником. Можна порушити закон і не втратить своєї пристойності. Можна бути лихим, не скоївши нічого лихого. Можна згрішити проти суспільства і водночас через цей гріх віднайти свою власну довершеність.

Згадаймо жінку, звинувачену в перелюбстві. Нам не оповідають історію її кохання, але воно, певно, було великим; адже мовив Ісус, що їй відпущено її гріхи – не через її каяття, а через силу та велич її кохання. Пізніше, незадовго до власної смерті, коли Він сидів серед своїх учнів, до нього підійшла та сама жінка й окропила голову Його дорогими пахощами. Його учні намагалися завадити їй, сказали, що це марнотратство і що гроші, віддані за пахощі, слід було віддати на допомогу нужденним абощо. Ісус не погодився з цим. Він зауважив, що матеріальні потреби Людини величезні та досить усталені, але Її духовні потреби ще величезніші й ще більш усталені, і що в мить благословення, віднайшовши власний шлях самовираження, людська особистість досягне своєї досконалості. Навіть сьогодні тій жінці поклоняються як святій.

Що ж, із Індивідуалізмом не все так однозначно. До прикладу, Соціалізм заперечує сімейне життя. Зі зникненням приватної власності має зникнути й шлюб у його нинішній формі. Це частина соціалістичної програми. Індивідуалізм це приймає і робить нормою. Він перетворює скасування юридичного обмеження у форму свободи, яка допоможе особистості повністю себе реалізувати й зробити кохання між чоловіком і жінкою дивовижнішим, прекраснішим та благороднішим. Ісус знав це. Він заперечував обов’язки сімейного життя, хоча в той час і в тому суспільстві вони мали свій характерний вияв. «Хто Мати Моя? і хто брати Мої?» мовив Він, коли сказали Йому, що ті бажають поговорити з Ним. Коли один із його учнів попросив відпустити його, аби поховати свого батька, жахливою була відповідь Його: «Зостав мертвим ховати мерців своїх!» Не дозволяв Він ані найменшого зазіхання на свободу особистості.

Так той, хто обирає життя за подобою Христа, є цілком і повністю самим собою. Він може бути величним поетом чи великим науковцем, юним студентом університету чи пастухом, що жене овець вересовим полем, творцем драм на кшталт Шекспіра^[16] чи теологом, як Спіноза^[17], дитиною, що бавиться в садку, або рибалкою, що закидає сіті в море. Неважливо, ким він є, якщо в ньому присутнє усвідомлення досконалості душі, що покоїться в його тілі. Усяке наслідування чужої моральності або чужого життя є злом. Нині вулицями Єрусалима повзе юродивий, несучи на своїх плечах дерев’яний хрест. Вирішивши жити серед прокажених, отець Даміан^[18] став подібним Христу, бо таким служінням втілив усе найкраще, що в ньому є. Та він уподібнився Христу не більше за Вагнера^[19], коли той втілив свою душу в музиці, або Шеллі, коли той втілив свою душу в пісні. Усі люди різні. Не бракує як довершених, так і недосконалих особистостей. Та якщо людина може, задовольнивши поклик до благодійності, лишитися вільною, не може вона лишитися вільною, задовольнивши поклик до пристосуванства.

Отже, Індивідуалізм є тим, чого ми досягнемо шляхом Соціалізму. Із цього логічно виливає, що Держава мусить відкинути будь-які міркування щодо правління. Мусить вона це зробити тому, що, як сказав один мудрець за багато століть до Христа, існування людства самого по собі можливе; існування людства, яким хтось керує, – ні. Усі форми правління є недосконалими. Деспотизм^[20] – це несправедливість щодо всіх, у тому числі й деспота, який прийшов у цей світ із кращою метою. Олігархія^[21] – це несправедливість щодо багатьох, а охлократія^[22] – несправедливість щодо кількох. Свого часу великі надії покладалися на демократію; але демократія означає всього лише грубий примус народу цим же народом задля цього ж народу. Так розсудила історія. Мушу сказати: хоч із запізненням, але добре, що розсудила, бо будь-яка влада призводить до цілковитого занепаду моралі. Вона розбещує як тих, у чиїх руках перебуває, так і тих, над ким здійснюється. Коли владою користуються по-насильницьки грубо й жорстоко, вона робить користь тим, що створює (або принаймні викликає) повстанський Індивідуалістичний дух, якому судиться покласти їй кінець. Коли ж владою користуються поблажливо, супроводжуючи її заохоченнями й нагородами, то мораль узагалі стрімголов котиться в прірву. Тоді люди ще менше відчувають руйнівний тиск, який чиниться на них, і проживають власне життя в удаваному комфорті, наче домашні тваринки, навіть не усвідомлюючи, що вони мислять не своїми думками, живуть не за своїми переконаннями, носять, цілком можна сказати, чийсь поношений одяг і навіть на мить не бувають самими собою. «Той, хто прагне свободи, – зауважив один із видатних мислителів, – не повинен пристосовуватися». А влада, підкуповуючи людей комфортом, набиває наші кендюхи й вихолощує уми з особливою грубістю.

Разом із владою відійде в минуле й покарання. Це стане вагомим здобутком – здобутком справді безцінним. Той, хто вчить історію – не за куцими підручниками для школярів та студентів, а авторитетними виданнями своєї епохи, – відчуває цілковиту огиду не до злочинної природи лихого, а до каральної природи доброго; бо ж будь-яку людську спільноту набагато жорстокішою робить звичка карати, ніж випадковий злочин. Звідси очевидно випливає: чим більше покарань, тим більше злочинів. Це визнається й у сучасній законодавчій думці, яка ставить собі за мету якнайбільше пом’якшити покарання. Там, де цього вдавалося досягти, ситуація завжди змінювалася на краще. Менше покарань – менше злочинів. А де покарань узагалі немає, злочинність або зникне взагалі, або визначиться лікарями як особливо загострена форма слабоумства, яку належить лікувати турботою й милосердям. Причина в тому, що нині злочинцями називають узагалі не тих людей. Голод, а не гріх, породжує нині злочинність. Ось це – справжня причина того, чому психологія наших злочинців як класу не викликає жодного зацікавлення. Вони ж не видовищні макбети чи ошалілі вотрени. Вони – лише звичайні, варті поваги люди, яким раптом не стало що їсти. Зі скасуванням приватної власності не буде ні необхідності, ні потреби в злочинах; злочинність просто зникне. Звісно, не всі злочини зазіхають на приватну власність, хоч саме за них англійське право, для якого власність цінніша за її власника, присуджує найсуворіші та найжорстокіші покарання, за винятком хіба вбивства (якщо вважати смертний вирок гіршим за каторжні роботи, з чим, мені видається, більшість злочинців не погодиться). Хай злочинець і не зазіхає на чужу власність, та його діяння може мати коріння в злиднях, злості й зневірі, яку породжує наша недосконала система власності, тож зі зникненням цієї системи злочинність теж зникне. Коли кожний член людської спільноти зможе сам вдовольнити свою нужду і буде вільний від зазіхань іншого, йому й на думку не спаде самому на когось зазіхати. Заздрість – чи не найбільше джерело злочинності в наш час – це емоційний стан, тісно пов’язаний з нашими уявленнями про власність, який за Соціалізму й Індивідуалізму виродиться. Примітно, що племена, ці осередки комунізму, не знають гріха заздрості.

Якщо Державі не належить правити, то, питається, у чому буде її роль? Держава стане добровільним об’єднанням, яке займатиметься організацією праці та вироблятиме й розподілятиме товари першої необхідності. Держава перейматиметься питаннями корисності. Індивід же – питаннями краси. Оскільки я згадав слово «праця», то не можу не зауважити, скільки дурниць нині пишуть і говорять про гідну фізичну працю. У фізичній праці немає майже нічого гідного: вона чи не завжди є заняттям принизливим. Людина завдає шкоди своєму розуму й духу, коли займається тим, що не приносить їй задоволення. При цьому багато занять не може в принципі бути приємними, і до них повинне бути відповідне ставлення. Вісім годин розчищати сльотаве перехрестя від снігу під завивання холодного вітру – нестерпна робота. Мені невтямки, як можна з лопатою в руках зберігати гідність розуму, духу й тіла. Радіти такому заняттю – протиприродно. Людина народжена для чогось кращого, аніж замішування багнюки. Таку роботу повинна виконувати машина.