Будинок Мрії Енн

© Х. Кунець, переклад українською, 2020

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Лорі, на згадку про старі часи

I. На горищі Зелених Дахів

– Слава Богу, більше ніякої геометрії, і я не буду вчити її ні сама, ні когось, – сказала Енн Ширлі, із нотками помсти в голосі, засунувши потріпаний том Евкліда у велику скриню з книгами, переможно грюкнула кришкою й сіла зверху на неї, дивлячись на Діану Райт в іншому кінці горища Зелених Дахів, сірими, як ранкове небо, очима.

Горище було темним, затишним приміщенням, яке навівало мрійливий настрій – таким, яким і годиться бути горищам. Через прочинене вікно, біля якого сиділа Енн, віяв теплий, солодкий, пахучий вітер серпневого дня; надворі шуміли тополі; за ними простягалися ліси, де звивалася стежка Стежки Закоханих, і старий яблуневий сад, який далі давав рясний урожай червонобоких плодів. А понад усім здіймалися, як гори, білосніжні хмари на синьому південному небокраї. Через інше вікно виднілося вдалині синє море під білою піною хвиль – прекрасна затока Св. Лоренса, в якій, як перлина, погойдувався Абеґвейт, чиє лагідніше, солодше індіанське ім’я було давно відкинуте на користь прозаїчного імені, даного йому на Острові Принца Едварда.

Діана Райт, на три роки старша ніж тоді, коли ми її востаннє бачили, за цей час стала поважною жінкою. Але очі її були такі ж чорні й блискучі, щоки такі ж рожеві, а ямочки такі ж чарівні, як і в ті далекі дні, коли вони з Енн Ширлі в Садовому Схилі заприсяглися одна одній у вічній дружбі. На руках у неї спало маленьке створіння з чорними кучерями, два щасливих роки відоме в Ейвонлі як «Маленька Енн Корделія». Люди в Ейвонлі, звісно, знали, чому Діана назвала її Енн, але от Корделія їх збивала з пантелику. Ні в Барі, ні в Райтів ніколи не було в роду Корделій. Пані Гармон Ендрюс сказала, що, на її думку, Діана знайшла це ім’я в якомусь дешевому романі, і не розуміла, як Фред міг таке дозволити. Але Енн з Діаною тільки всміхалися одна одній. Вони знали, як Маленька Енн Корделія отримала своє ім’я.

– Ти завжди ненавиділа геометрію, – сказала Діана з усмішкою, згадуючи старі часи. – Як на мене, то ти мала б бути рада, що взагалі покінчила з вчителюванням.

– О, та мені завжди подобалося бути вчителькою, крім геометрії. Останні три роки в Саммерсайді були гарні. Пані Гармон Ендрюс сказала мені, коли я повернулася додому, що подружнє життя не сподобається мені набагато більше за вчителювання. Очевидно, пані Гармон дотримується тієї ж думки, що й Гамлет, – краще терпіти старі нещастя, ніж нарватися на нові, про які нам ще нічого невідомо.

Сміх Енн, веселий і нестримний, як і колись, з новою ноткою лагідності та зрілості, задзвенів горищем. Марілла, яка саме готувала сливове варення на кухні, почула його й всміхнулася; тоді зітхнула від думки, що тепер рідко чутиме його в Зелених Дахах. Ніщо в житті Марілли ще не приносили їй стільки радості, як те, що Енн виходила заміж за Гілберта Блайта; але в кожній радості є тінь смутку. За три роки в Саммерсайді Енн часто приїжджала додому на канікули й вихідні; але тепер можна було сподіватися хіба на візит двічі на рік.

– Не зважай на те, що каже пані Гармон, – сказала Діана, зі спокійною впевненістю жінки, яка вже чотири роки заміжня. – Звичайно, у подружньому житті є кращі й гірші періоди. Не чекай, що все завжди йтиме гладко. Але можу тебе запевнити, Енн, що це щасливе життя, якщо вийти за правильного чоловіка.

Енн видушила усмішку. Те, як Діана говорила з виглядом багатого досвіду, завжди трохи її смішило.

«Я, напевно, теж така стану за чотири роки заміжжя», – подумала вона. – «Але моє почуття гумору мене врятує».

– Вже вирішено, де ви будете жити? – спитала Діана, пригортаючи Маленьку Енн Корделію неповторним материнським жестом, який завжди наповнював душу Енн солодкими, невисловленими мріями й надіями, це відчуття було наполовину приємним, а наполовину страшним.

– Так. Це те, що я хотіла тобі сказати, коли сьогодні телефонувала, щоб тебе запросити. До речі, мені все ще не віриться, що в нас в Ейвонлі тепер є телефони. Звучить так безглуздо сучасно для цієї тихої старої місцини.

– Слід дякувати Товариству вдосконалення села Ейвонлі, – сказала Діана. – Якби вони за це не взялися й не довели справу до кінця, телефонів у нас ніколи б не було. Ніхто не хотів. Стільки було сказано, що вже б будь-яке товариство втратило охоту. Але вони не відступали. Ти зробила прекрасну річ для Ейвонлі, Енн, коли заснувала те товариство. А які в нас були зустрічі! Пам’ятаєш синю залу і як Джадсон Паркер придумав малювати рекламу ліків на своєму паркані?

– Не знаю, чи я аж така вдячна Товариству за телефони, – сказала Енн. – О, я знаю, це дуже зручно – ще зручніше, ніж наш старий спосіб передавати сигнал за допомогою свічки! І пані Рейчел каже: «Ейвонлі має йти в ногу з часом, якщо хочете знати мою думку». Але чомусь мені не хочеться, щоб Ейвонлі псували, як каже пан Гаррісон, коли хоче здатися дотепним, «сучасними незручностями». Я хочу, щоб все залишалося таким, як у старі добрі часи. Це нерозумно – і сентиментально – і неможливо. Тому я негайно стаю мудрою, практичною й можливою. Телефон, як визнає пан Гаррісон, «непогана річ» – навіть якщо й знаєш, що тебе слухають допитливі люди на лінії.

– Це найгірше, – зітхнула Діана. – Так набридає чути телефоністів. Кажуть, пані Гармон Ендрюс наполягла, щоб їхній телефон поставили на кухню, щоб вона слухала, чи він не дзвонить, і водночас наглядала за обідом. Сьогодні, коли ти мені подзвонила, я точно чула, як цокає той чудернацький годинник Паїв. Тому не маю сумнівів, що нас слухали або Джозі, або Ґерті.

– О, то це тому ти сказала: «У вас в Зелених Дахах новий годинник»? Я не могла зрозуміти, що ти маєш на увазі. Я чула злісне клацання, як тільки ти це сказала. Напевно, хтось з Паїв зі всієї сили кинув слухавку. Ну, нічого. Як каже пані Рейчел, «Паям вони завжди були, і Паями залишаться на віки віків, амінь». Я хочу поговорити про приємніші речі. Вже вирішено, де буде мій новий дім.

– Ой, Енн, де? Сподіваюся, десь поблизу.

– Ні-і-і-і, у цьому його недолік. Гілберт збирається осісти в Гавані Чотирьох Вітрів – за шістдесят миль звідси.

– Шістдесят! Це ж те саме, що шістсот, – зітхнула Діана. – Я тепер не можу поїхати з дому кудись далі, ніж в Шарлоттаун.

– Ти мусиш приїхати в Чотири Вітри. Це найгарніша гавань на острові. Там є село, називається Глен Сент Мері, і доктор Девід Блайт мав там практику п’ятдесят років. Це двоюрідний дід Гілберт, знаєш. Він йде на пенсію, а Гілберт має перейняти його практику. Доктор Блайт, однак, залишає собі будинок, тому нам доведеться знайти собі помешкання. Я ще не знаю, що це буде і де, але в уяві я вже вималювала собі будиночок і його умеблювала – крихітний замок в Іспанії.

– А куди ви їдете в весільну подорож? – спитала Діана.

– Нікуди. Не дивився на мене так перелякано, Діано. Ти вже як пані Ендрюс. Вона, звичайно, зауважить, що людям, які не можуть собі дозволити весільну подорож, найкраще нікуди й не їхати; а тоді вона нагадає мені, що Джейн у свою їздила в Європу. Я хочу провести Свій медовий місяць у Чотирьох Вітрах у власному Будинку Мрії.

– І ти вже вирішила, що дружок у тебе не буде?

– Їх мені не залишилося. Ти, Філ, Прісцилла та Джейн мене обігнали в питаннях шлюбу; а Стелла працює й викладає у Ванкувері. У мене більше нема «споріднених душ», а інакше дружки мені не потрібні.

– Але ж у тебе буде фата, правда? – стривожено спитала Діана.

– Так, справді. Без неї я не почуватимуся нареченою. Пам’ятаю, як казала Метью того вечора, коли він привіз мене в Зелені Дахи, що я ніколи не стану нареченою, то я надто простакувата на вигляд, щоб хтось захотів на мені женитися – хіба крім пастора на закордонній місії. Я чомусь думала, що пастори на місії не можуть собі дозволити перебирати, якщо вже хочуть, щоб дівчина ризикувала життям між канібалами. Ти б бачила того пастора, за якого вийшла Прісцилла. Він був такий вродливий і таємничий, як ми мріяли в дитинстві, Діано; я ще в житті не бачила краще вбраного чоловіка, а сам він марив «неземною, золотою красою» Прісцилли. Але ж в Японії нема канібалів.

– Зате в тебе весільна сукня мрій, – захоплено зітхнула Діана. – Ти в ній виглядатимеш, як справжня королева – ти така висока й струнка. Як ти залишаєшся такою стрункою, Енн? Я ще ніколи не була така товста – скоро в мене не залишиться талії.

– Повнота, як і худорлявість, даються нам долею, – сказала Енн. – В будь-якому разі, пані Ендрюс не скаже тобі те, що мені, коли я приїхала додому зі Саммерсайду. – Що ж, Енн, ти така ж кістлява, як завжди». «Струнка» звучить романтично, а от «кістлява» – зовсім інша річ.

– Пані Гармон говорила про твоє придане. Вона визнає, що воно не гірше за Джейн, хоч також каже, що Джейн виходила за мільйонера, а ти виходиш тільки за «бідного молодого лікаря. В якого ні копійки за душею».

Енн засміялася.

– Мої сукні дійсно гарні. Я люблю гарні речі. Пам’ятаю свою першу гарну сукню – з коричневої глорії, ту що Метью мені купив на шкільний концерт. До того все, що я мала, було негарне. Тієї ночі мені здавалося, що я вступаю у новий світ.

– Того вечора Гілберт декламував «Бінґен на Рейні» і дивився на тебе, коли казав «Була ще інша, НЕ сестра». А ти розізлилася, бо він запхав твою рожеву троянду собі в нагрудну петельку! Тоді ти ще й не уявляла, що вийдеш за нього.

– Ну, це знову доля, – засміялася Енн, коли вони спускалися сходами горища.

II. Будинок Мрії

У Зелених Дахах у повітрі витало таке хвилювання, як ніколи раніше за всю їхню історію. Навіть Марілла була така схвильована, що не могла цього приховати – що було майже феноменально.

– У цьому домі ще не було весілля, – сказала вона, ніби виправдовуючись, пані Рейчел Лінд. – У дитинстві я чула, як один священник казав, що будинок не стає справжньою домівкою, поки не буде освячений народженням, весіллям і смертю. Смерті тут були – мої батько й мати померли тут, як і Метью; і навіть дитина тут народилася. Колись давно, ще коли ми тільки сюди переїхали, у нас недовго працював одружений чоловік, і його жінка тут народила. Але весілля тут ще не було. Так дивно думати про те, що Енн виходить заміж. Вона мені далі здається маленькою дівчинкою, яку ми з Метью привезли сюди чотирнадцять років тому. Я ніяк не можу повірити, що вона вже виросла. Ніколи не забуду, що я відчувала, коли побачила, як Метью веде ДІВЧИНКУ. Цікаво, що сталося з тим хлопцем, якого б нам прислали, якби не помилка. Цікаво, як склалася ЙОГО доля.

– Ну, помилка сталася на щастя, – сказала пані Рейчел Лінд, – хоч був час, коли я думала інакше – того вечора я прийшла подивитися на Енн, і вона влаштувала нам таку сцену. Чимало змінилося відтоді.

Пані Рейчел зітхнула, а тоді знову пожвавилася. Коли йшлося про весілля, пані Рейчел була готова поховати минуле.

– Я дам Енн два свої бавовняні покривала, – продовжила вона. – Одне в смужку, а друге в листя. Вона каже, вони вертаються в моду. Ну, мода чи не мода, не думаю, що можна придумати щось гарніше для ліжка в гостьовій кімнаті, ніж добре покривало в листя, от що я про це думаю. Треба їх відбілити. Коли Томас помер, я зашила їх в полотняні мішки, але напевно зараз колір жахливий. Але маємо ще місяць, а мокре відбілювання творить дива.

Тільки місяць! Марілла зітхнула, а тоді гордо сказала:

– Я даю Енн півдесятка плетених килимків, тих, що на горищі. Ніколи не думала, що вона їх захоче – вони такі старомодні, і ніхто тепер не хоче в’язаних килимків. Але вона сама мене попросила – сказала, що більше нічого не хоче на підлогу. Вони дійсно гарні. Я зробила їх з найкращих обрізків і сплела смужками. Було чим зайнятися останні декілька зим. І я закручу їй стільки сливового варення, що вистачить на весь рік. Дуже дивно. Наші сливи три роки навіть не цвіли, і я вже подумувала їх зрубати. А минулої весни вони були вже білі, а такого врожаю слив у Зелених Дахах я й не пригадаю.

– Слава Богу, що Енн з Гілбертом все ж одружуються. Я за це завжди молилася, – сказала пані Рейчел тоном людини, впевненої, що її молитви відіграли найбільшу роль. – Таке полегшення було почути, що вона не йде за того з Кінгспорта. Так, він був багатий, а Гілберт бідний – принаймні наразі; але він хлопець з острова.

– Він Гілберт Блайт, – задоволено сказала Марілла. Марілла скоріше б вмерла, ніж озвучила б думку, яка сиділа в неї в голові ще з Гілбертового дитинства – думка, що якби не її власна впертість і гординя, він міг би бути ЇЇ сином. Марілла здавалося, що якось заміжжя Енн виправило б ту стару помилку. Старе зло могло б вийти на добре.

А сама Енн була така щаслива, що її це майже лякало. Боги, як каже старий забобон, не люблять дивитися на надто щасливих смертних. Принаймні деякі люди точно не люблять. Двоє з них насунулися на Енн одних пурпурових сутінків і робили все, що могли, щоб проколоти райдужну бульбашку її насолоди. Якщо вона думала, що отримує приз в особі молодого доктора Блайта, чи якби думала, що він так само без тями закоханий в неї, як тоді, коли був ще геть зелений, то їх завданням було показати їй все в іншому світлі. Але ці дві шановні пані не були ворогами Енн; навпаки, вони її дуже любили й захищали б її, як рідну дитину. Людська природа не завжди послідовна.

Пані Інґліс – уроджена Джейн Ендрюс, як пишуть в «Дейлі Ентерпрайз» – приїхала зі своєю мамою і пані Джаспер Белл. Але в Джейн молоко людською добротою не прокисло за роки подружніх сварок. Гострі кути її вдачі згладилися. Не зважаючи на те – як сказала б пані Рейчел Лінд – що вона вийшла за мільйонера, шлюб її був щасливий. Багатство її не зіпсувало. Вона й далі була спокійною, приязною, рожевощокою Джейн зі старої четвірки, яка раділа щастю своїх подруг і цікавилася деталями приданого Енн так, ніби воно могло позмагатися з її шовками та коштовностями. Джейн не вирізнялася блискучим розумом і ніколи не говорила нічого, що варто було б слухати; але також вона ніколи не говорила нічого, що б ранило чиїсь почуття – талант може й негативний, але також рідкісний і вартий заздрості.

– То Гілберт від тебе все ж не відмовився, – сказала пані Гармон Ендрюс, докладаючи всіх зусиль сказати це здивованим тоном. – Ну, Блайти зазвичай дотримуються свого слова, що б там не було. Чекай, то тобі двадцять п’ять, Енн? У часи моєї молодості двадцятип’ятиліття було вже поважним ювілеєм. Але ти досить молодо виглядаєш. Як і всі рудоволосі.

– Руде волосся зараз в моді, – сказала Енн, намагаючись усміхатися, але тон її був холодний. Життя розвинуло в ній почуття гумору, яке допомогло їй подолати чимало труднощів; але поки ніщо не захищало її від згадок про волосся.

– У моді то в моді, – погодилася пані Гармон. – Не вгадаєш, які дивацтва ввійдуть в моду. Ну, Енн, речі в тебе гарні й відповідають твоєму статусу, правда, Джейн? Сподіваюся, ти будеш щаслива. Бажаю тобі всього найкращого. Але довгі заручини рідко закінчуються щасливо. Але у твоєму випадку, звісно, нічого не можна було вдіяти.

– Гілберт виглядає дуже молодим для лікаря. Боюся, люди йому не довірятимуть, – понуро сказала пані Джаспер Белл. Після цього вона закрила рот на замок, ніби вважала, що, сказавши це, виконала свій обов’язок, і тепер її сумління було чисте. Вона належала до того типу, в якого в капелюшку завжди в’язке чорне перо, а на шиї кучері, які вибилися зі зачіски.

Поверхневе задоволення Енн від її гарних речей нареченої тимчасово було затьмарене; але щастя всередині неї не так легко було потривожити; і уїдливі зауваження мадам Белл і Ендрюс були забуті, коли пізніше прийшов Гілберт, і вони пішли разом до беріз біля струмка, які були молодими деревцями, коли Енн тільки приїхала в Зелені Дахи, а тепер стали високими колонами зі слонової кістки в казковому палаці сутінків і зірок. В їхньому затінку Енн з Гілбертом вели свої любовні розмови про новий дім і нове життя разом.

– Я знайшов для нас гніздечко, Енн.

– О, де? Сподіваюся, не в самому селі. Я б не хотіла.

– Ні. В селі вільних будинків не було. Це білий будиночок на узбережжі, на півдорозі між Глен Сент Мері й Станцією Чотирьох Вітрів. Трохи далеко. Але коли ми поставимо телефон, то все буде гаразд. Місце розташування прекрасне. Вид на захід сонця та синю гавань. Поряд піщані дюни – на них віє морський вітер, і їх зрошують краплі морської води.

– Але сам будинок, Гілберте, – НАШ перший дім? Який він?

– Він не дуже великий, але для нас достатньо. Внизу чудова вітальня з каміном, їдальня, яка вікнами виходить на гавань, і маленька кімната, яка згодиться мені на кабінет. Будинку біля шістдесяти років – він найстаріший в Чотирьох Вітрах. Але його зберегли в хорошому стані й років п’ятнадцять тому відремонтували – перекрили дах, поштукатурили, переклали підлогу. Він був добре збудований. Я зрозумів, що з ним пов’язана якась романтична історія, але чоловік, в якого його винайняв, її не знає. Він сказав, що Капітан Джим – єдиний, хто ще може звести в ній кінці з кінцями.

– А хто такий Капітан Джим?

– Доглядач на маяку Чотирьох Вітрів. Тобі сподобається його ліхтар, Енн. Він крутиться й світить як велика зірка в сутінках. Його видно з вікон нашої вітальні та з парадного входу.

– А хто власник будинку?

– Зараз він у власності пресвітерської церкви Глен Сент Мері, і я винаймав його в довірених осіб. Але колись він належав старій пані Елізабет Рассел. Вона померла минулої весни, і оскільки в неї не було близьких родичів, вона залишила власність церкві. Її меблі все ще в будинку, і я купив більшість із них – можна сказати задарма, бо все таке старомодне, що вони боялися, що вони їх нікому не продадуть. Народ в Глен Сент Мері, думаю, надає перевагу плюшевій парчі й сервантам з дзеркалами й оздобленням. Але меблі пані Рассел дуже добрі, і я впевнений, що вони тобі сподобаються, Енн.

– Поки все звучить добре, – сказала Енн, з обережністю схвально кивнувши. – Але, Гілберте, людям не досить одних меблів для життя. Ти поки не згадав одну дуже важливу річ. Біля дому є ДЕРЕВА?

– Купа дерев, о, дріадо! За будинком цілий ялиновий гай, вздовж дороги два ряди осокорів і кільце білих беріз довкола саду. Парадні двері виходять просто в сад, але є ще один вхід – хвіртка між двома ялинами. Завіси на одному стовбурі, а засув на іншому. Їхні гілки вгорі утворюють арку.

– Тепер я щаслива! Я б не змогла жити в місці, де немає дерев – мені б бракувало чогось життєво необхідного. Про струмок я тепер тебе вже не питатиму – це було б занадто.

– Але там є струмок – він, власне, перетинає куток саду.

– Тоді, – сказала Енн, задоволено й протяжно зітхнувши, – цей будинок, що ти знайшов – мій Будинок Мрії і не інакше.

III. Країна мрій

– Ти вже вирішила, кого запросиш на весілля, Енн? – спитала пані Рейчел Лінд, завзято вишиваючи серветки на стіл. – Пора розсилати запрошення, навіть якщо вони будуть неформальними.

– Я не планую запрошувати багато гостей, – сказала Енн. – Ми хочемо, щоб наш шлюб побачили лише ті, кого ми найбільше любимо. Гілбертові рідня та друзі, пані та пані Аллан, і пан та пані Гаррісон.

– Були часи, коли ти б не перелічила пана Гаррісона поміж своїх найближчих друзів, – сухо сказала Марілла.

– Ну, він мені не ДУЖЕ сподобався під час нашої першої зустрічі, – визнала Енн і засміялася над спогадами. – Але пан Гаррісон за час нашого знайомства виріс в моїх очах, а пані Гаррісон дуже мила. І, звісно, ще пані Лаванда і Пол.

– Вони вирішили приїхати на острів цього літа? Я думала, вони збираються в Європу.

– Вони передумали, коли я написала їм, що виходжу заміж. Сьогодні я отримала листа від Пола. Він каже, що просто мусить приїхати на моє весілля, що б не було з Європою.

– Ця дитина завжди тебе боготворила, – зауважила пані Рейчел.

– Ця «дитина» вже стала дев’ятнадцятирічним юнаком, пані Лінд.

– Як швидко летить час, – блискуче й оригінально відповіла пані Лінд.

– Можливо, з ними приїде Шарлотта Четверта. Вона передала через Пола, що приїде, якщо чоловік її відпустить. Цікаво, чи вона ще носить ті велетенські блакитні банти, і чи чоловік називає її Шарлоттою чи Леонорою. Я б хотіла, щоб Шарлотта приїхала до мене на весілля. Вони планують бути в Будинку Відлуння наступного тижня. Потім, ще Філ з Преподобним Джо…

– Не можу слухати, коли ти так говориш про священника, Енн, – суворо сказала пані Рейчел.

– Але так його називає його дружина.

– То їй слід мати більше поваги до його священної посади, відказала пані Рейчел.

– Я чула, як ви й самі досить критично відгукувалися про священників, – дражливо сказала Енн.

– Так, але я це роблю шанобливо, – заперечила пані Лінд. – Від мене ти ніколи не чула, щоб я давала священникам прізвиська.

Енн видушила усмішку.

– Добре, отже, ще Діана, Фред, маленький Фред і Маленька Енн Корделія – і Джейн Ендрюс. Хотіла б, щоб були пані Стейсі, тітка Джеймсіна, і Прісцилла, і Стелла. Але Стелла у Ванкувері, Пріс в Японії, а пані Стейсі вийшла заміж в Каліфорнії, тітка Джеймсіна поїхала в Індію вивчати поле місії своєї дочки, незважаючи на свій страх перед зміями. Просто жахливо – як людей може розкинути по всій планеті.

– Не так замислив Господь, ось що я про це думаю, – авторитетно заявила пані Рейчел. – У часи моєї молодості люди виростали, одружувалися й осідали там, де народилися, чи десь поряд. Слава Богу, ти тримаєшся острова, Енн. Я боялася, що Гілберт захоче чкурнути на край землі після університету й потягне тебе за собою.

– Якби всі залишалися там, де народилися, на всіх би місця не вистачило, пані Лінд.

– Ох, я не буду з тобою сперечатися, Енн. У МЕНЕ ступеня бакалавра нема. О котрій буде церемонія?

– Ми вирішили, що ополудні. Тоді ми встигнемо на вечірній потяг до Глен Сент Мері.

– І ви будете брати шлюб у вітальні?

– Ні – хіба якщо падатиме дощ. Ми хочемо одружитися в саду – з синім небом над нами, в оточенні сонячного світла. Знаєте. Коли і де я б хотіла виходити заміж, якби могла? На світанку – червневому світанку, на сході сонця, коли в садах квітнуть троянди; я б прокралася до Гілберта, і ми б разом пішли в березовий гай – а там, під зеленими склепіннями, ніби в прекрасному соборі, ми б і побралися.

Марілла зневажливо пирхнула, а пані Лінд мала шокований вигляд.

– Але це було б жахливо дивно, Енн. Це, напевно, навіть не законно. А що б сказала пані Гармон Ендрюс?

– Ай, у цьому й проблема, – зітхнула Енн. – Стільки всього в житі не можна зробити через страх того, що скаже пані Гармон Ендрюс. «Це правда, дуже шкода, дуже шкода, це правда». Скільки б всього чудового можна було зробити, якби не пані Гармон Ендрюс!

– Часами, Енн, я не впевнена, чи взагалі тебе розумію, Енн, – поскаржилася пані Лінд.

– Ти ж знаєш, Енн завжди була романтична, – примирливо сказала Марілла.

– Ну, подружнє життя її від цього вилікує, – втішила її пані Рейчел.

Енн засміялася й вислизнула на Стежку Закоханих, де її знайшов Гілберт; і жодне з них, здається, не мало ні страху, ні надії, що подружнє життя вилікує їх від романтики.

Будиночок Відлуння наповниться людьми наступного тижня, і в Зелених Дахах гуділи від радості з приводу їхнього приїзду. Пані Лаванда майже не змінилися, і можна сказати, що три роки з часу її останнього візиту на Острів не залишили на ній ні сліду; але Енн була вражена Полом. Невже цей двометровий юнак той самий Пол з Ейвонлі?

– Через тебе я почуваюся старою, Поле, – сказала Енн.

– Ви ніколи не постарієте, пані вчителько, – сказав Пол. – Ви одна з тих щасливих смертних, які знайшли джерело молодості й напилися з нього, – і ви, і пані Лаванда. Дивіться! Коли ви вийдете заміж, я не буду називати вас пані Блайт. Для мене ви завжди будете «пані вчителька» – вчителька найкращих уроків, які я вивчив. Хочу вам дещо показати.

Дещо було блокнотом з віршами. Пол втілив деякі зі своїх чарівних фантазій у поезії, і редактори журналів їх гідно оцінили, хоча часто буває навпаки. Енн зі щирою радістю читала вірші Пола. Вони були багатообіцяльний.

– Ти станеш знаменитим, Пол. Я завжди мріяла про знаменитого учня. Він мав стати ректором університету – але великий поет навіть краще. Одного дня я зможу хвалитися, що якось відшмагала видатного Пола Ірвінга. Але ж я ніколи тебе не шмагала, правда, Поле? Втратила таку нагоду! Але якось я не відпустила тебе на перерву.

– Ви й сама можете стати знаменитою, пані вчителько. Я багато читав ваших робіт за останні три роки.

– Ні. Я знаю, що я можу зробити. Я можу гарно писати, химерні нариси, які подобаються дітям і за які редактори вдячно надсилають чеки. Але чогось великого я написати не можу. Єдине місце для мене для земного безсмертя – у твоїх мемуарах.

Шарлотта Четверта відмовилася від блакитних бантів, але її ластовиння не стало менш помітним.

– Ніколи не думала, що вийду за янкі, пані Ширлі, – сказала вона. – Але ніколи не знаєш, що на тебе чекає, і він в цьому не винен. Він таким народився.

– Ти й сама янкі, Шарлотто, оскільки ти вже вийшла за янкі.

– Пані Ширлі, ні, неправда! І не стала б, навіть якби вийшла за цілий десяток янкі! Крім того, я думала, я вирішила не перебирати, бо хтозна, чи трапилася б мені інша нагода. Том не п’є і не скандалить, бо багато працює, та й взагалі, я всім задоволена, пані Ширлі.

– Він називає тебе Леонорою? – спитала Енн.

– Боже, ні, пані Ширлі. Я б не знала, до кого він звертається. Звичайно, коли ми одружувалися, він казав: «Беру тебе, Леонора», і хочу вам сказати, пані Ширлі, у мене відтоді жахливе відчуття, що це він тоді не мені говорив, і я взагалі не вийшла заміж як слід. А тепер ви виходите заміж, пані Ширлі? Я завжди думала, що хотіла б вийти за лікаря. Було б дуже зручно, якби діти почали хворіти на кір і круп. Том всього лиш муляр, але має добрий характер. Я йому кажу йому: «Томе, можна я поїду на весілля пані Ширлі? Я все одно збираюся їхати, але хочу мати твою згоду», а він: «Роби так, як добре тобі, Шарлотто, і мені теж буде добре». Добре мати такого чоловіка, пані Ширлі.

Філіпа з її преподобним Джо приїхала в Зелені Дахи за день до весілля. Енн з Філ мали захопливу зустріч, яка тепер вгамувалася до затишної приватної розмови про все, що було і що мало статися.

– Королево Енн, ти ще більш королівська, ніж завжди. Я страшенно схудла після народження дітей. Я вже й на половину не така гарна, як була; але Джо це, думаю, подобається. Тепер між нами не такий контраст. І ох, як прекрасно, що ти виходиш за Гілберта. Рой Гарднер не підійшов би, аж ніяк. Тепер я це бачу, хоча раніше була страшенно розчарована. Знаєш, Енн, ти повелася з Роєм дуже погано.

– Наскільки мені відомо, він вже оговтався, – усміхнулася Енн.

– О, так. Він одружився, його дружина чудова, вони абсолютно щасливі. Все співдіє на добро. Так каже Джо, і так каже Біблія, а вони досить авторитетні джерела.

– Алек й Алонсо вже женилися?

– Алек так, Алонсо ще ні. Де ті старі часи, коли ми з тобою теревенили в Садибі Петті, Енн! Як ми сміялися!

– Ти останнім часом не бувала в Садибі Петті?

– О, я часто туди ходжу. Пані Петті й пані Марія далі сидять біля каміна і в’яжуть. І це мені нагадало – ми привезли тобі від них весільний подарунок, Енн. Вгадай, що це.

– Ніколи не вгадаю. Звідки вони знали, що я виходжу заміж?

– О, я їм сказала. Я була в них минулого тижня. І вони дуже зацікавилися. Два дні тому пані Петті прислала мені записку, в якій просила мене зайти; а тоді спитала, чи не могла б я передати тобі подарунок. Що б ти найбільше хотіла зі Садиби Петті, Енн?

– Ти ж не хочеш сказати, що пані Петті передала мені своїх порцелянових псів?

– В яблучко. Вони в мене у валізі. А ще я маю для тебе листа. Зачекай, я зараз принесу.

«Дорога пані Ширлі», писала пані Петті, «нам з Марі було дуже цікаво почути про ваше весілля. Прийміть наші найкращі побажання. Ми з Марією не виходили заміж, але ми не проти, щоб інші люди так робили. Надсилаємо вам порцелянових псів. Я збиралася залишити їх вам у моєму заповіті, бо вам вони, здається, щиро сподобалися. Але ми з Марією плануємо ще довго пожити, тому я вирішила подарувати вам псів, поки ви ще молода. Не забувайте, що Ґоґ дивиться праворуч, а Маґоґ – ліворуч».

– Тільки уяви, ці премилі старі пси сидітимуть біля каміна в будинку моїх мрій, – захоплено сказала Енн. – Я такого й не чекала.

Того вечора Зелені Дахи гуділи від підготовки до наступного дня; але з настанням сутінків Енн вислизнула надвір. Вона мала здійснити невеличке паломництво свого останнього дівочого вечора й мала здійснити його наодинці. Вона пішла на могилу Метью, на маленькому кладовищі Ейвонлі в затінку тополь, і там в неї відбулося мовчазне побачення зі старими спогадами й невмирущою любов’ю.

– Який би щасливий був Метью завтра, якби був тут, – прошепотіла вона. – Але я вірю, що він знає й радіє – десь в іншому місці. Я десь читала, що «наші мертві не вмирають, поки ми про них не забуваємо». Метью ніколи не помре для мене, бо я ніколи його не забуду.

Вона залишила на його могилі квіти, які принесла зі собою, і поволі рушила вниз довгим пагорбом. Був гарний вечір, який переливався грою світла й тіней. На заході небом пливли купчасті хмари – малинові та янтарні, зі смугами зеленого неба між ними. вдалині мерехтіло призахідне море, і невпинний голос води виринав на рудуватий берег. Довкола неї, у прекрасній сільській тиші, розкинулися пагорби, поля й ліси, які вона так давно знала і любила.

– Історія повторюється, – сказав Гілберт, який приєднався до неї біля своїх воріт. – Пам’ятаєш нашу першу прогулянку цим пагорбом, Енн, – нашу першу прогулянку разом?

– Я в сутінках поверталася додому з могили Метью – а ти вийшов з воріт; і я проковтнула гордість і з тобою заговорила.

– І переді мною відкрилося небо, – додав Гілберт. – З тої миті я чекав завтрашнього дня. Коли я залишив тебе того вечора біля твоїх воріт і йшов додому, я був найщасливішим хлопцем на світі. Енн пробачила мені.

– Думаю, це ти мав мені вибачати. Я була невдячною негідницею – і після того, як ти врятував мені життя на ставку. Як я спочатку ненавиділа тягар від того, що я перед тобою в боргу! Я не заслуговую того щастя, що отримала!

Гілберт засміявся й міцніше стиснув дівчачу руку з його перснем. Заручний перстень Енн був кільцем з перлів. Вона відмовилася носити діамант.

– Мені ніколи не подобалися діаманти з того часу, як я дізналася, що вони не пурпурові, як я собі намріяла. Вони завжди мені нагадуватимуть про те старе розчарування.

– Але перли символізують сльози, за легендою, – заперечив Гілберт.

– Я не боюся. А сльози можуть бути й від щастя. У найщасливіші моменти мого життя на очах у мене були сльози – коли Марілла сказала, що я можу залишитися в Зелених Дахах – коли Метью подарував мені мою першу красиву сукню – коли я почула, що в тебе спала гарячка. Тому нехай будуть перли, Гілберте, і я охоче прийму життєвий смуток разом із радістю.