Серця трьох

Передмова

Шановний читач, сподіваюся, пробачить мені, що я починаю цю передмову з вихваляння. Річ у тім, що цей твір – ювілейний. Його завершенням я відзначаю своє сорокаліття, свою п’ятдесяту книгу, шістнадцять років своєї письменницької діяльності й новий напрям у творчості. А «Серця трьох» – це новий напрям. Досі я, безперечно, не писав нічого подібного і майже переконаний, що й надалі не писатиму. І я зовсім не маю наміру приховувати, що пишаюся цим твором. А тепер я радив би читачеві, який любить стрімкий розвиток дії, обминути усі ті вихваляння, що містить передмова, заглибитися в оповідь, і хай він насмілиться потім сказати мені, що від моєї книги легко відірватися.

Для допитливих дозволю собі дещо пояснити. Мірою того як кінематограф ставав найпопулярнішою формою розваги в усьому світі, запас фабул та інтриг, створений світовою белетристикою, став швидко вичерпуватися. Будь-яка кінокомпанія за допомогою двох десятків режисерів протягом певного часу здатна екранізувати всю літературну спадщину Шекспіра, Бальзака, Діккенса, Скотта, Золя, Толстого і десятків менш плідних письменників. А оскільки таких кінокомпаній сотні, то легко зрозуміти, що незабаром вони зможуть залишитися без сировини, з якої фабрикують кінокартини.

Право на екранізацію всіх романів, оповідань і п’єс, виданих або які мають бути виданими тими чи іншими видавництвами або особами, уже давно куплено й оформлено договорами. Коли ж трапляється матеріал, право власності на який минуло за давністю літ, то він екранізується з такою самою швидкістю, з якою матроси, опинившись на березі із золотим піском, кидаються збирати самородки. Тисячі сценаристів – а точніше десятки тисяч, бо немає такого чоловіка, жінки чи дитини, що не вважали б себе цілком дозрілими для написання сценарію, – отже, десятки тисяч сценаристів нишпорять по літературі (як застереженої, так і незастереженої) і висмикують журнали ледве не з друкарської машинки, сподіваючись поживитися якоюсь новою сценкою, фабулою або історійкою, придуманою їхніми побратимами по перу.

Проте задля справедливості слід зазначити, що зовсім нещодавно, у ті дні, коли сценаристів ще не вельми поважали, вони виснажували себе працею за п’ятнадцять-двадцять доларів на тиждень, а траплялося, що скупі директори платили їм поштучно: десять-двадцять доларів за сценарій, і ще в п’ятдесяти випадках зі ста не видавали сценаристам і тих грошей, які їм належали. Бувало й так, що товар, украдений сценаристами, у свою чергу, крали в них не менш безсовісні та безсоромні люди, котрі працювали в штаті. Так було тільки вчора, а сьогодні я знаю сценаристів, у яких є по три машини і по два шофери, котрі посилають своїх дітей у найдорожчі школи і взагалі мають стійку платоспроможність.

Значною мірою саме через брак белетристичної сировини і почали цінувати й поважати сценаристів. На них з’явився попит, вони здобули визнання, їм стали краще платити, а від них вимагати продукцію значно вищої якості. Почалися нові пошуки матеріалу, що вилилися, зокрема, у спроби залучити відомих письменників для роботи в кіно. Однак те, що людина написала двадцять романів, ще не може бути запорукою, що вона здатна написати гарний сценарій. Якраз навпаки: досить швидко з’ясувалося, що успіх у белетристиці – гарантія провалу на екрані.

І тут втрутилися господарі кінокомпаній. Поділ праці – насамперед. І ось, зв’язавшись із могутніми газетними об’єднаннями чи з окремими особами, що і відбулося в цьому випадку, – я маю на увазі «Серця трьох» – вони замовляють висококваліфікованим сценаристам (котрі навіть заради порятунку власного життя не зуміли б написати роман) сценарій, який романісти (навіть заради порятунку власного життя не спромоглися б написати сценарій) перетворюють потім на роман.

Отже, приходить м-р Чарльз Годдард до якогось Джека Лондона й каже йому: «Час дії, місце дії і дійові особи визначені; кінокомпанії, газети і капітал – до наших послуг. Тепер домовляймося». І ми домовилися. Наслідок – «Серця трьох». Ні в кого не може виникнути сумніву в майстерності м-ра Годдарда після того, як я перелічу його твори, а перу його належать: «Пригоди Поліни», «Пригоди Елейн», «Богиня», «Збагачуйся, Волінгфорде» та ін. Крім того, ім’я героїні цього роману – Леонсія – теж він вигадав.

Перші кілька епізодів він написав на своєму ранчо в Місячній долині. Але писав він швидше, ніж я, і закінчив свої п’ятнадцять епізодів на багато тижнів раніш за мене. Нехай не введе вас в оману слово «епізод». На перший епізод витратили три тисячі футів плівки, а на наступні чотирнадцять – по дві тисячі футів на кожний. У кожному епізоді пересічно дев’яносто сцен, а це разом близько тисячі трьохсот сцен. Отже, ми працювали одночасно, кожен над своїм шматком. Коли я писав якийсь розділ, то, звісно, не міг враховувати того, що відбувається в наступному чи через дванадцять розділів, бо я цього не знав. Не знав цього і м-р Годдард. Звідси неминучі наслідки: не можна сказати, щоб оповідь у «Серцях трьох» відрізнялася особливою стрункістю, хоча вона, безумовно, не позбавлена логіки.

Уявіть собі мій подив, коли я, перебуваючи на Гаваях, раптом одержую від м-ра Годдарда поштою з Нью-Йорка чотирнадцятий епізод сценарію (а я в цей час опрацьовував десятий епізод) і бачу, що мій герой одружений зовсім не з тією жінкою! І в нашім розпорядженні усього тільки один епізод, коли можна її позбутися і зв’язати мого героя законним шлюбом з єдиною жінкою, з якою він має одружитися. Як це зроблено – прошу подивитися в останньому розділі чи п’ятнадцятому епізоді. Можете не сумніватися, що м-р Годдард нараяв мені, як це зробити.

Річ у тім, що м-р Годдард – майстер щодо розвитку дії і геній її швидкості. Розвиток дії аж ніяк не хвилює його. «Показати», – спокійно зазначає він в авторській ремарці кіноактору. Очевидно, актор «показує», бо м-р Годдард відразу починає нагромаджувати одну дію на одну. «Відобразити горе!» – наказує він, або «сум», або «гнів», або «щире співчуття», або «бажання убити», або «прагнення самогубства». От і все. Так і має бути – інакше коли б він завершив роботу і написав свої тисячу триста сцен?

Проте можете собі уявити, як довелося мені, бідоласі, котрий не міг обмежитися чарівним словом «відобразити», а мав описати – і до того ж досить докладно – усі ті настрої і положення, що їх одним розчерком пера визначив м-р Годдард! Нехай йому грець! Діккенсу не здавалося надмірним витратити тисячу слів на описування і найтонше окреслення сумних переживань того чи іншого героя. А от м-р Годдард каже «Відобразити» – і раби кіноапарата роблять усе, що потрібно.

А розвиток дії! Свого часу я написав кілька пригодницьких романів, проте навіть у них разом не було стільки дії, як у «Серцях трьох».

Зате тепер я знаю, чому кінематограф має таку популярність. Я тепер знаю, чому «Пани Барнес із Нью-Йорка» і «Гончар із Техаса» розійшлися мільйонами примірників. Я тепер знаю, чому якась пихата агітаційна промова може зібрати куди більше голосів, ніж доблесний вчинок чи задум державного діяча. Перероблення сценарію м-ра Годдарда на роман було для мене цікавим досвідом – і досить повчальним. Ця праця по-новому висвітлила давно осмислені мною соціологічні узагальнення, підвела під них нову основу і зміцнила їх. Після цієї спроби своїх сил як письменника у новій для себе царині я почав розуміти душу народу глибше, ніж розумів досі, й усвідомив, яким високим мистецтвом жесту і міміки має володіти демагог, котрий залучає голоси виборців на свій бік за допомогою уміння грати на колективній душі мас. Я буду вельми здивований, якщо ця книга не набуде масового розповсюдження. («Показати здивування», – сказав би м-р Годдард, або – «Відобразити масовий розпродаж».)

Коли в основі цієї авантюри, іменованої «Серця трьох», лежить співпраця, то її принцип захоплює мене. Проте боюся, що такого колегу, як м-р Годдард, можна здибати не частіше ніж одного на мільйон. Ми жодного разу не прохопилися навіть словом, у нас не було жодної суперечки чи дискусії. Однак у такому разі я також не просто спільник, а мрія! Хіба не я дозволив йому беззастережно «відображати» усе, що йому заманеться, протягом 15 епізодів сценарію, 1300 сцен і 31 000 футів плівки і, зрештою, 111 000 слів, що склали роман? І все ж тепер, коли я закінчив цю працю, я вельми був би радий, коли б не розпочинав її, – з однієї простої причини: мені хотілося б самому прочитати книгу і подивитися, як вона читається. А мене це вельми цікавить. Вельми.

Джек Лондон

Вайкікі, Гавайські острови,

23 березня 1916 року

Давня піратська пісня

 
Шукачам пригод і долі
Я таку пораду дам:
Йдіть корсарами на море,
Де привілля всім вітрам.
 
 
Приспів:
Нас в морські бої і шторми
Не пройме переполох —
Станем спинами до щогли
Проти тисячі удвох!
 
 
Приготуємо пістолі —
Й в справжнє судно, не в міраж,
Пошлемо з гармати ядра
Й підемо на абордаж!
 
 
Приспів.
 
 
Гей, корсари, славмо вітер,
За кормою водоверть!
Пожаліємо матросів —
Капітану ж буде смерть!
 
 
Приспів.
 
 
Із захопленого судна
Забираймо лиш вино,
Чарівних жінок і злото —
Решта хай іде на дно!
 
 
Приспів.
 

Джордж Стерлінг

Розділ І

Цього пізнього весняного ранку події в житті Френка Моргана змінювалися надто швидко. Якщо будь-коли людині було призначено, перемістившись у часі, стати учасником жорстокої, кривавої драми, а точніше – трагедії простих душ, і водночас свідком середньовічної мелодрами, насиченої сентиментальністю і бурхливими пристрастями, властивими мешканцям Латинського Нового Світу, то цією людиною Доля призначила бути Френкові Моргану, і то досить незабарно.

Проте сам Френк Морган перебував у незнанні того, що у світі щось для нього готується, і навряд чи був готовий до подій, які насувалися. Засидівшись за бриджем, він пізно прокинувся й, поснідавши фруктами й кашею, подався до бібліотеки – зі смаком обставленої кімнати, звідки його батько останніми роками життя керував великими і різноманітними справами.

– Паркере, – звернувся Френк до камердинера, що служив ще його батькові, – чи не помітив ти, що мій покійний батько погладшав в останні роки його життя?

– Ні, сер, – відповів той з усією шанобливістю добре вимуштруваного слуги, але мимоволі змірявши швидким поглядом чудову постать парубка. – Ваш батько, сер, завжди був струнким. Постава його ніколи не змінювалася: він був широкоплечий, з могутніми грудьми, маслакуватий, проте талія, сер, у нього була тонка. Завжди тонка. Коли його поклали на стіл, багато юнаків у нашому місті могли б засоромитися своєї постави. Він завжди ретельно дбав про себе, сер, – я маю на увазі всі ці вправи, що він щоранку по півгодини виконував у ліжку. Ніщо не могло йому завадити. Він називав це своїм культом.

– Атож, постать у батька була рідкісна, – ліниво вимовив Френк, дивлячись на біржовий телеграф і кілька телефонних апаратів, установлених ще його батьком.

– Чудова, – переконливо ствердив Паркер. – Ваш батько був стрункий, як аристократ, незважаючи на ширококостість, могутні плечі й груди. І ви це успадкували, сер; тільки ви ще досконаліші.

Молодий Френк Морган, що успадкував від свого батька не тільки постать, а й чимало мільйонів, безтурботно розвалився в широкому шкіряному кріслі й витягнув ноги, зовсім як могутній лев у клітці, не знаючи, куди подіти свої сили. Розгорнувши ранкову газету, він прочитав заголовок, що повідомляв про новий зсув на К’юлебрській ділянці Панамського каналу.

– Добре, що ми, Моргани, не схильні до повноти, – позіхаючи, промовив він, – а то я міг би і розтовстіти від такого життя… Правда, Паркере?

Старий камердинер, не розчувши, зніяковіло подивився на свого хазяїна.

– Так, сер, – поспішно відповів він. – Тобто я хочу сказати: ні, сер. Ви тепер маєте найкращий вигляд.

– Нічого подібного, – впевнено заявив молодик. – Я, можливо, і не розжирів, але безумовно обм’якнув… Га, Паркере?

– Так, сер… Тобто ні, сер… Я хотів сказати: ні, сер. Ви все такий самий, яким повернулися з коледжу три роки тому.

– І вирішив, що неробство – моє покликання, – розсміявся Френк. – Паркере!

Паркер шанобливо витягнувся. Проте його пан вже занурився в глибокий роздум, немов намагався позбутися проблеми надзвичайної важливості, а рука його раз у раз смикала маленькі настовбурчені вусики, які він віднедавна почав відрощувати.

– Паркере, я їду рибалити.

– Так, сер.

– Я виписав кілька вудок. Будь ласка, склади їх і принеси сюди, я хочу оглянути. Я гадаю, що поїхати тижнів на два кудись у ліс – це для мене найкорисніше. Якщо я цього не зроблю, то, без сумніву, почну гладшати і зганьблю весь наш рід. Адже ти чув про сера Генрі? Старого оригінала сера Генрі, пірата і головоріза?

– Так, сер. Я читав про нього, сер.

Паркер уже стояв біля дверей і чекав тієї хвилини, коли балакучість молодого пана вичерпається, аби виконати його доручення.

– Авжеж, пишатися тут нічим – старий розбійник!

– О ні, сер! – заперечив Паркер. – Адже він був губернатором на Ямайці й помер усіма шанований.

– Добре, що його не повісили, – засміявся Френк. – Власне кажучи, тільки він один і ганьбить наш рід, який сам і заснував. Але я ось що хотів сказати: я досить ретельно переглянув усе, що його стосується. Він дуже піклувався про свою постать і, слава богові, до самої смерті був стрункий. Це добра спадщина, що перейшла й до нас. А от скарбу його ми, Моргани, так і не знайшли; втім, тонкий стан – це дорожче від рубінів. Родова ознака, як казали професори біології, котрі мене навчали.

Зависла довга пауза, і Паркер обережно вислизнув з кімнати, а Френк Морган заглибився у вивчення газетної статті про Панаму й з’ясував, що канал відкриють для судноплавства, очевидно, не раніше як за три тижні.

Задзеленчав телефон, і за допомогою електричних нервів сучасної високої цивілізації Доля зробила першу спробу простягнути свої щупальця і дістатися до Френка Моргана, що сидів у бібліотеці особняка, збудованого його батьком на Ріверсайд-драйв.

– Шановна місіс Керазес, – заперечив він у слухавку, – що б там не сталося, це просто тимчасовий ажіотаж. З «Темпіко петролеум» все добре. Це не спекулятивні папери, а цілком надійне вкладення капіталу. Тримайтеся їх. Тримайтеся міцно… Напевно, річ у тім, що якийсь фермер з Міннесоти приїхав до Нью-Йорка і вирішив купити кілька пакетів акцій, бо вони здаються йому солідними, а так воно і є… Ну й що тут такого, що вони подорожчають ще трохи? Все одно не продавайте. «Темпіко петролеум» – це вам не лотерея і не рулетка. Це – надійне підприємство. Мені б, наприклад, вельми хотілося, аби воно було не таким величезним – я б тоді міг фінансувати його сам… Та ні, вислухайте мене: зовсім це не жарт! Ми нині замовили тільки цистерн більше ніж на мільйон доларів. Наша залізниця і три нафтопроводи коштують понад п’ять мільйонів. Тільки діючі нафтосвердловини дадуть нам нафти на сто мільйонів доларів, так що нині головне наше завдання – доставити її до моря на танкери. Тепер саме час для вкладання коштів. Мине рік чи два, і державні папери проти ваших акцій видадуться справжньою дурницею… Авжеж, прошу. Не звертайте уваги на біржовий ринок. І потім – не я радив вам купувати ці акції. Я ніколи не давав своїм друзям таких порад. Та коли ви їх придбали, то тримайтеся за них. «Темпіко» таке саме солідне підприємство, як Англійський банк… Так, ми з Діком поділили вчора виграш. Дібралася чудова компанія. Хоча Дік, треба сказати, надто гарячий для бриджу… Так, щастило, як гравцю на біржі… Ха-ха! Я гарячий? Ха-ха!.. Так?… Скажіть Гаррі, що я зникну тижнів на два… Поїду вудити форель… Знаєте, весна, струмочки дзюрчать, у деревах бродить сік, розпускаються бруньки, зацвітають квіти… Так, на все добре. І тримайтеся обома руками за «Темпіко петролеум». Якщо вони трішки впадуть після того, як цей міннесотський фермер закінчить грати на підвищення, купіть ще. Я теж збираюся так зробити. Це все одно що знайти гроші… Авжеж… Атож, безперечно… Занадто це солідні папери, щоб отак – ні з сього ні з того – взяти й продати їх, адже вони, можливо, ніколи більше не подешевшають… Ну, звичайно, я знаю, що кажу. Я поспав сьогодні вісім годин і ще не випив ні краплі… Так, так… До побачення.

Не вставаючи з крісла, Френк потягнув до себе стрічку біржового телетайпа і ліниво пробіг її очима; те, що в ній повідомлялося, не викликало в нього особливого інтересу.

Повернувся Паркер, тримаючи в руках кілька тоненьких вудок; кожна з них була взірцем мистецтва і майстерності. Френк миттю підхопився з крісла, відкинув телеграфну стрічку, про яку відразу забув, і радий, як хлопчисько, що розглядає іграшки, хвацько заходився пробувати їх. Він то змахував вудками, аж волосінь свистіла, мов батіг, то обережно спритним рухом закидав її під високу стелю, ніби на другому кінці кімнати був невидимий ставок, у якому таємниче виблискувала форель.

Знову задзеленчав телефон. Обличчя Френка спалахнуло гнівом.

– Бога ради, поговори ти, Паркере, – наказав він. – Якщо це знову якась жінка, котра грає на біржі, скажи, що я вмер або п’яний, або захворів на тиф, або одружуюся – словом, вигадай щось.

Після недовгої розмови спокійним, ввічливим тоном, що так пасував до вишуканого стилю цієї холодної кімнати, Паркер промовив у слухавку: «Одну хвилинку, сер», – і, прикривши її рукою, сказав:

– Це містер Беском, сер. Він просить вас.

– Скажи містеру Бескому, щоб він ішов до дідька, – відповів Френк, замахнувшись так, начебто хотів хтозна-куди закинути вудку; і справді, якби волосінь описала ту дугу, яку накреслив його зачарований погляд, вона вилетіла б у вікно і, цілком імовірно, на смерть перелякала б садівника, що стояв навколішках й пересаджував кущ троянди.

– Містер Беском каже, що це щодо становища на біржі, сер, і що він затримає вас не більш як на п’ять хвилин, – наполягав Паркер, але так делікатно і м’яко, немов переказував якесь зовсім несуттєве, дріб’язкове доручення.

– Гаразд! – Френк обережно приставив вудку до столу і взяв слухавку. – Алло, – промовив він в апарат. – Так, це я, Морган. Тільки хутчіше. У чому річ?

Він із хвилину послухав, потім роздратовано перебив співрозмовника:

– Продавати? Дзуськи. В жодному разі… Звичайно, я радий це чути. Проте навіть якщо акції подорожчають на десять пунктів, – чого, звичайно, не трапиться, – все одно тримайте їх. Цілком можливо, що це закономірне підвищення і вони вже більше не впадуть. Ці акції – штука надійна. Вони коштують значно дорожче, ніж котируються. Взагалі цього можуть і не знати, але ж я знаю. За рік вони дійдуть двохсот, – звичайно, якщо в Мексиці припиняться ці вічні революції… А ось коли акції впадуть, ви одержите від мене наказ купувати… Дурниця. Хто це хоче придбати контрольний пакет? Та ні, це суто спорадичне явище… Що? Перепрошую. Я хотів сказати: суто тимчасове явище. Нині я їду тижнів на два вудити рибу. Якщо акції впадуть на п’ять пунктів – купуйте. Купуйте все, що будуть пропонувати. Запам’ятайте: коли людина має велике підприємство і розпочинається гра на підвищення його акцій, це може бути так само небезпечно, як гра на зниження… Так… Звичайно… Так… До побачення.

Френк із захватом знову взявся за вудки, а тим часом на іншому кінці міста, у кабінеті Томаса Рігана, уже невтомно працювала Доля.

Томас Ріган наказав своїй армії маклерів скуповувати акції «Темпіко петролеум», пустив різними таємничими каналами чутку, ніби в «Темпіко петролеум» якісь ускладнення з мексиканським урядом щодо концесії, і заходився читати звіт свого експерта з нафти, який два місяці на місці вивчав реальні перспективи й можливості цієї компанії.

Зайшов клерк, подав візитну картку й доповів, що якийсь іноземець наполегливо просить його прийняти. Ріган глянув на картку й сказав:

– Передайте цьому панові, сеньйору Альваресу Торесу, що я не можу його прийняти.

За п’ять хвилин клерк повернувся з тією самою карткою, але тепер на другому її боці було щось написано олівцем. Ріган посміхнувся, прочитавши:

«Вельмишановний містере Рігане. Маю честь повідомити Вам, що мені відоме місце, де за давніх піратських часів сер Генрі Морган заховав свій скарб.

Альварес Торес».

Ріган похитав головою; клерк був уже біля дверей, коли хазяїн раптом гукнув йому:

– Нехай зайде. Негайно!

Залишившись сам, Ріган беззвучно розсміявся, обмізковуючи ідею, що зародилася в його голові.

– Молокосос! Щеня! – буркотів він крізь хмарку диму, розкурюючи сигару. – Уявляє себе левом, як і його батько. Його потрібно добре провчити, і старий стріляний горобець Ріган уже подбає про це.

Англійська сеньйора Альвареса Тореса така сама бездоганна, як і його модний весняний костюм. Хоча смаглява шкіра видавала його латиноамериканське походження, а блиск чорних очей красномовно засвідчував, що в його жилах тече давня суміш іспанської й індіанської крові, проте він видавався таким типовим нью-йоркцем, що Томас Ріган більшого й не бажав.

– Після багатьох років завзятої праці й пошуків, – почав Торес, – я нарешті розгадав, де захований скарб сера Генрі Моргана. Я певен, що на Москітовому узбережжі. Скажу точніше: до нього не більше як тисяча миль від лагуни Чірікві, а найближче до нього місто – Бокас-дель-Торо. Я там народився, хоча освіту здобув у Парижі; знаю місцевість як свої п’ять пальців. Для такої експедиції досить було б маленької шхуни. Адже спорядити її обійдеться зовсім дешево, зате який буде прибуток! Винагорода – цілий скарб!

Сеньйор Торес замовк: йому бракувало слів, аби висловитися переконливіше, але Ріган, крута і тверда людина, яка звикла мати справу з людьми такого самого складу, як і він сам, почав витягати з нього все, ніби адвокат, що веде перехресний допит.

– Авжеж, – погодився сеньйор Торес, – нині я маю певну скруту… як би це сказати?… у готівці.

– Вам потрібні гроші, – грубо уточнив біржовик, і той сумно схилив голову.

І ще багато чого іншого змушений був визнати Альварес Торес під перебіжним вогнем допиту. Він справді нещодавно приїхав із Бокас-дель-Торо і сподівається, що ніколи більше туди не повернеться. Проте він готовий повернутися, якщо вони дійдуть якоїсь згоди…

Ріган зупинив його владним жестом людини, що звикла наказувати простолюду: він узяв чекову книжку і виписав чек на ім’я Альвареса Тореса. Той, глянувши на нього, побачив суму в тисячу доларів.

– Ось у чому річ, – сказав Ріган. – Я особисто анітрохи не вірю вашим вигадкам. Однак у мене є один юний друг. Я дуже люблю цього хлопчиська, і мене засмучує, що його занадто розбещують спокуси великого міста – Бродвей з його красунями тощо, – ну, ви розумієте.

Сеньйор Альварес Торес, як вихована людина, ухилився від відповіді.

– Отже, заради його здоров’я, а також порятунку не лише його душі, а й добробуту, найкраще, що можна було б придумати, – це подорож по скарб, сповнена пригод, що вимагає фізичної напруги, і… словом, я переконаний, що ви мене розумієте.

Альварес Торес знову ухилився.

– Вам потрібні гроші, – продовжував Ріган. – Зацікавте його. Ця тисяча – вам за спробу. Зацікавте його так, що він вирушить на пошуки золота старого Моргана, і ще дві тисячі – ваші. Якщо зацікавите його так, що він пробуде в мандрах три місяці, я додам вам ще дві тисячі, а якщо півроку – то п’ять тисяч. Можете мені повірити: я добре знав його батька, ми з ним були компаньйонами, я… я можу навіть сказати: майже братами. Я готовий пожертвувати будь-якою сумою, аби скерувати сина мого друга на правильний шлях і зробити з нього людину. Що ви на це скажете? Для початку ось вам тисяча. Згода?

Сеньйор Альварес Торес тремтячими пальцями згортав і розгортав чек.

– Я… я згодний, – затинаючись, вимовив Торес і навіть почав заїкатися від хвилювання. – Я… я… як би це сказати?… Я весь до ваших послуг.

За п’ять хвилин Торес отримав інструкції щодо тієї ролі, яку йому випадало грати, а його розповідь про скарб Моргана для більшої правдивості хитрий біржовик трохи змінив; після цього іспанець підвівся і перш ніж попрощатися, зауважив жартівливо, але не без смутку:

– Найкумедніше, містере Рігане, що все це – чистісінька правда. Зміни, що ви внесли в мою історію, роблять її правдивішою, проте вона правдива і без них. Мені потрібні гроші. Ви дуже щедрий, і я намагатимуся зробити все… Я… я пишаюся тим, що непоганий артист. І все ж присягаюся: я справді розгадав, де заховано скарб, що награбував і закопав Морган. Я міг користуватися документами, що були недоступні іншим; та й все одно навряд чи комусь вдалося б у них розібратися. Ці документи зберігаються в нашій родині, і чимало моїх пращурів ламали голови над ними все життя, але так і не знайшли відповідь. Але вони були на правильному шляху, їм тільки бракувало кмітливості: вони помилялися на двадцять миль. Проте місце точно зазначено в документах. Вони помилялися, мені здається, тому, що там навмисно все було зашифровано, заплутано, написано у вигляді ребуса; і тільки я, тільки я зрозумів це й розгадав. Усі давні мореплавці вдавалися до таких трюків, коли креслили свої карти. Мої іспанські пращури таким чином приховали Гавайські острови, змістивши їх убік на п’ять градусів довготи.

Для Томаса Рігана все це було китайською грамотою, він слухав Тореса з поблажливою посмішкою, що явно говорила: «От, змушують зайняту людину відриватися від справ і вислуховувати якісь небилиці».

Ледве встиг сеньйор Торес відкланятися, як у кабінет зайшов Френк Морган.

– Вирішив на хвильку забігти до вас за порадою, – сказав він після звичайного обміну вітаннями. – Та й до кого ж мені звертатися, як не до вас, адже ви стільки років працювали з моїм батьком. Як мені відомо, ви були його компаньйоном у найбільших справах. Він завжди радив мені довіряти вашим судженням. Ну, ось я і прийшов. Насамперед скажіть, що відбувається з «Темпіко петролеум»? Річ у тім, що я хочу поїхати порибалити.

– Що відбувається з «Темпіко петролеум»? – запитанням на запитання відповів Ріган, спритно вдаючи, ніби він нічого не знає, хоча саме він і був в усьому винен.

Френк кивнув і, опустившись у крісло, запалив сигарету, а Ріган почав переглядати стрічку біржового телеграфу.

– Акції «Темпіко петролеум» піднялися… на два пункти… А тебе, власне, що турбує? – запитав він.

– Та нічого, – відповів Френк. – Зовсім нічого. Проте чи не гадаєте ви, що якась група хоче прибрати «Темпіко» до рук, адже потенційна цінність підприємства колосальна. Це, як ви розумієте, між нами, тобто я хочу сказати – цілком конфіденційно.

Ріган кивнув.

– Підприємство величезне, – продовжував Френк. – Досить прибуткове. Справді солідне. І раптом такий стрибок! Чи не здається вам, що якась особа або група осіб хоче заволодіти контрольним пакетом акцій?

Компаньйон його батька тряхнув своєю сивою гривою, проте в голові, покритій цими шляхетними сивинами, причаїлися аж ніяк не шляхетні думки.

– Ну що ти, – зауважив він, – мабуть, це просто випадковий стрибок. А може, публіка, що грає на біржі, запідозрила, що акції «Темпіко петролеум» – штука справді прибуткова. Як ти гадаєш?

– Звісно, що прибуткова, – гаряче відповів Френк. – Я отримав такі приємні новини, Рігане, що ви ахнете, здивувавшись. Я своїм друзям кажу, що це справді солідне підприємство. Проте прикро, що мені довелося залучити сторонній капітал. Однак підприємство виявилося таким великим, що я змушений був це зробити. Навіть якби я уклав усі гроші, що залишив мені батько, – я маю на увазі вільний капітал, а не те, що уже вкладено в інші підприємства, коротше: готівку, – все одно мені самому це не до снаги.

– У тебе що, погано з готівкою? – спитав старий Ріган.

– У мене є кругленька сума, якою я можу оперувати, – безтурботно відповів молодик.

– Ти хочеш сказати…

– Звичайно. Саме так. Якщо акції «Темпіко» упадуть, я купуватиму їх. Адже це все одно що знайти гроші!

– На яку ж суму ти маєш намір купувати? – запитав Ріган, намагаючись прощупати свого гостя, проте маскуючись добродушністю й схваленням.

– На всі гроші, які в мене є, – не задумуючись відповів Френк Морган. – Я ж кажу вам, Рігане – це перспективне підприємство!

– Я не дуже цікавився ним і не можу сказати, чого воно варте, Френку, але з тих фактів, що мені відомі, воно видається цілком солідним.

– «Видається»! Кажу вам, Рігане, що це золоте дно! дно! І мені соромно, що його акції довелося випустити на біржу. Зате на них вже ніхто не збанкрутує. Я тільки зроблю послугу світу, викинувши на ринок… навіть не можу точно сказати, скільки сотень мільйонів барелей чистої нафти… Так ви знаєте, що в мене є свердловина на Гаустекських копальнях, яка вже сім місяців дає по двадцять сім тисяч барелей на день. І фонтан ще не висох. Проте це крапля в морі проти того, що ми здатні поставити на ринок. У цієї нафти питома вага двадцять два, а осаду в ній менше ніж два десятих відсотка. Потім є ще один фонтан – до нього треба тільки прокласти миль із шістдесят нафтопроводу, – який викидає близько сімдесяти тисяч барелей на день і, незважаючи на вжиті заходи, буквально заливає нафтою всі околиці. Це я ділюся з вами, звичайно, по секрету, самі розумієте. Справи в нас ідуть непогано, і я зовсім не хочу, щоб акції «Темпіко петролеум» підскочили до неба.

– Можеш не турбуватися про це, синку. Ще треба, щоб нафта потекла по нафтопроводах і щоб у Мексиці припинилися революції, – тільки тоді акції «Темпіко» можуть підскочити. А поки що їдь рибалити й забудь про це. – Ріган помовчав, потім, удавши, ніби раптом щось згадав, узяв зі столу візитну картку Альвареса Тореса з написаною олівцем запискою. – Глянь, хто в мене щойно був. – Ріган помовчав, немов обмірковуючи думку, що раптово йому спала. – Ну, навіщо тобі їхати вудити якусь форель? Адже це зрештою порожня розвага. А ось тут є для тебе улов набагато цікавіший – це розвага сьогодення, гідна чоловіка, не те що перські палаци в Адирондакських горах, де є і морозиво, і слуги, і електричні дзвоники. Твій батько завжди дуже пишався цим піратом, від якого пішов увесь ваш рід. Він твердив, що схожий на нього, ну, а ти, безперечно, схожий на свого батька.

– Сер Генрі, – з посмішкою зауважив Френк, простягаючи руку за карткою, – адже і я пишаюся цим старим розбійником!

Прочитавши карлючки на візитній картці, він запитливо подивився на Рігана.

– Історія, яку розповів мені цей хлопець, на вигляд правдива, – пояснив Ріган. – Він каже, що народився на цьому самому Москітовому Березі й дізнався про скарб із документів, які зберігаються в їхній родині. Проте я, звичайно, не йму віри жодному його слову. В мене немає ні часу, ні бажання цікавитися тим, що ніяк не стосується моїх справ.

– Дивно, що сер Генрі помер майже бідняком, – зауважив Френк; він насупив брови, й одразу проявилася морганівська впертість, – а захований ним скарб так ніхто і не знайшов.