Загадкова історія Бенджаміна Баттона

© В. Р. Дудик, переклад українською, 2019

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Загадкова історія Бенджаміна Баттона

1.

Давним-давно, ще в 1860 році відповідним місцем для народження вважали будинок. Зараз же вищі боги медицини постановили, аби перший крик дитини лунав у стерильній атмосфері клініки – переважно фешенебельної. Тож юні містер та місіс Баттон випередили свою епоху на цілих п’ятдесят років, вирішивши, що їхній малюк повинен народититися саме в лікарні. Чи цей анахронізм мав якесь значення для дивовижної історії, котру я збираюся оповісти, назавжди залишиться таємницею.

Я розкажу вам про все, що трапилося, а там – вирішуйте самі. У довоєнну епоху подружжя Баттонів займало принадне становище в соціальному та фінансовому плані. Вони ріднилися як із «Тою», так із «Іншою» Сім’єю, що, як відомо кожному південцю, надавало їм високого повноваження входити до кіл багаточисленної аристократії, якою процвітала Конфедерація. Це був їхній перший досвід із чарівною древньою традицією в народжуванні немовлят, тому містер Баттон був справді неспокійний. Він сподівався, що народиться хлопчик, якого відправлять на навчання до Єльського коледжу в Коннектикуті, де навчався він сам протягом чотирьох років, коли його наділили тривіальним прізвиськом – «Чубчик».

Вересневого ранку, освяченого величавою подією, він нервово піднявся з ліжка о шостій, вдягнувся, бездоганно зав’язавши краватку, поспішив до лікарні, аби визначити, чи темрява ночі породила квіт нового життя.

Коли ж йому залишалося приблизно сто кроків до Маріландської приватної клініки для леді та джентельменів, він побачив містера Кіна, який був їхнім сімейним лікарем. Той тільки-но виходив із головного під’їзду, потираючи руки звичним для нього рухом, ніби миючи їх під краном так, як роблять інші лікарі, що диктує їм неписаний закон їхньої професії.

Містер Роджер Баттон, голова фірми «Роджер Баттон та Ко, гуртова торгівля залізними виробами» рушив наздоганяти лікаря Кіна, забувши про велич джентельмена-південця цього мальовничого періоду.

– Лікарю Кіне, – він вигукнув. – Ох, лікарю Кіне!

Лікар його почув, повернувся й став чекати, спантеличений вираз постав на його різкому «лікарняному» обличчі, тільки-но містер Баттон з’явився біля нього.

– Ну як там? – вимагаючи відповіді й задихаючись, запитав містер Баттон. – Що там? Як там? Це хлопчик? Хто це? Що…

– Майте здоровий глузд, – сказав різко Доктор Кін.

Він здавався дещо роздратованим.

– Дитина народилася? – благав містер Баттон.

Лікар спохмурнів.

– Так, я вважаю… проте в дещо видозміненому стані, – і кинув загадковий погляд на містера Баттона.

– З жінкою все гаразд?

– Так.

– Це дівчинка чи хлопчик?

– Дайте мені спокій, – закричав Доктор Кін в ідеально експресивному роздратуванні. – Я прошу вас піти й побачити це все на власні очі. Гидота! – він випалив останнє слово єдиним поштовхом, потім промимрив: – Чи уявляєте такий випадок, котрий допоміг би моїй професійній репутації? Сталося б таке ще раз, то це б мене зруйнувало. Зруйнувало б кожного.

– Та що ж трапилося? – вражено скрикнув Баттон. – Це трійнята?

– Як би ж то, – різко відповів лікар. – Підіть та подивіться на власні очі. Знайдіть собі іншого лікаря. Я приймав вас на світ, був вашим лікарем протягом сорока років, та тепер – усе завершено. Не хочу бачити ані вас, ані вашу родину. До побачення!

Потім він різко повернувся й без жодного слова заліз до свого фаетону, що чекав на нього біля тротуару, та від’їхав у суворій мовчанці. Містер Баттон залишився там й стояв, як окам’янілий – з голови до п’ят. Що за лихо могло статися? Він раптом втратив усе бажання йти до Маріландської приватної клініки для леді й джентельменів, та, трохи повагавшись, все-таки примусив себе піднятися до головного входу лікарні.

Медсестра сиділа за столом у похмурій напівтемряві залу. Червоніючи від сорому, Баттон наблизився до неї.

– Доброго ранку, – поблажливо сказала вона, дивлячись на нього.

– Доброго ранку. Я – містер Баттон.

Медсестра тихо зойкнула.

– Ох, звісно, – закричала вона істерично. – Там нагорі, прямо, можете підніматися! – вона вказала напрям, і містер Баттон, вмиваючись потом, невпевнено повернувся та піднявся на другий поверх. У верхньому залі звернувся до іншої медсестри, що з’явилася перед ним із мискою в руках.

– Я – містер Баттон, – він намагався говорити виразно. – Хочу побачити свою…

Дзинь. І миска впала на перший поверх. Медсестра відновила контроль над собою та подивилася на Баттона поглядом, повним щирого презирства.

– Добре, – погодилася вона втихомиреним голосом. – Та якби ж ви знали, в якому ми стані були цього ранку. Це навдивовижу гидко! Репутація нашої клініки померла назавжди…

– Досить! – прохрипів він плаксиво. Я не можу більше це терпіти!

– Ідіть за мною, містере Баттоне.

Він потягнувся за нею. У кінці великого залу вони дісталися кімнати, з якої долинали численні крики, та яка пізніше почала називатися «кімнатою плачу». Вони зайшли. Стіни були оточені незбагненною кількістю білих колисок, до кожної з яких був прив’язаний ярличок.

– Ну? – задихаючись, промовив містер Баттон. – Де ж мій?

– Тут, – вказала медсестра.

Очі містера Баттона послідували за вказівним пальцем, і ось що він побачив. Огорнутий об’ємною білою ковдрою, якось втиснений нижньою частиною тулуба в колиску, сидів старий чоловік, приблизно сімдесяти років. Його рідке волосся було вибілено сивиною, брудно-попеляста борода вилася й абсурдно коливалася під легким подувом вітерця, що віяв з вікна. Він дивився на містера Баттона затуманеними, зів’ялими очима, в яких ховалося заплутане питання.

– Чи я збожеволів? – випалив містер Баттон, жах якого переростав у гнів. – Це якийсь страшний лікарняний жарт?

– Нам не до жартів, – відповіла суворо медсестра. – І я не знаю, чи ви зійшли з розуму, чи не зійшли, проте це, безперечно, ваша дитина.

Холодний піт знову з’явився на чолі містера Баттона. Він закрив свої очі, і, відкривши їх знову, поглянув ще раз. Це не помилка – на нього дивився сімдесятирічний старець, сімдесятирічне немовля, ноги якого звисали з колиски, в якій він лежав.

Старець безтурботно спостерігав за ними й раптом заговорив хрипучим й древнім голосом:

– Ви мій батько? – запитання вимагало відповіді.

Містер Баттон та медсестра жорстоко глипнули.

– Бо якщо ти мій батько, – продовжив старець крикливо, – то я хочу, аби ти забрав мене з цього місця, чи, зрештою, змусь їх поставити тут зручне крісло.

– Заради Бога, звідки ти прийшов? Хто ти? – у нестямі випалив містер Баттон.

– Я не можу сказати точно – хто я, – проскиглив крикливо, – я тільки нещодавно народився. Але моє прізвище воістину Баттон.

– Ти брешеш! Ти самозванець!

Старець втомлено звернувся до медсестри:

– Ось так вітають новонародженого, – поскаржився слабким голосом. – Чому б вам не сказати йому, що він помиляється?

– Ви помиляєтеся, містере Баттон, – суворо сказала медсестра. – Це – ваша дитина, і ви повинні змиритися з цим. Ми просимо вас забрати його додому, коли це буде можливо – краще найближчими днями.

– Додому? – перепитав містер Баттон недовірливо.

– Так, ми ж не можемо тримати його тут. Ми справді не можемо, розумієте?

– Радий це чути, – проскиглив старець. – Це смішне місце зовсім не підходить для новонародженого, який звик перебувати в тиші. З цими стогонами й криками я не можу й ока зімкнути. Я попросив щось поїсти, – тут його голос піднявся до верескливих ноток протесту, – а вони принесли мені пляшку з молоком!

Містер Баттон опустився на крісло поруч із сином й прикрив обличчя руками.

– Святі небеса! – пробурмотів голосом, повного надмірного жаху. – Що скажуть люди? Що мені робити?

– Ви маєте забрати його додому, – наполягала сестра. – Негайно!

Гротескна картина з жахливою точністю постала в уяві змарнілого чоловіка – картина того, як він проходить переповненими вулицями разом із такою жахливою істотою, що волочиться біля нього.

– Я не можу, я не можу, – простогнав він.

Люди його зупинятимуть, і що він їм скаже? Він має познайомити їх із цим старцем:

– Це мій син, що народився сьогодні зранку.

І потім сивий чоловічок натягне своє покривало на себе, і вони шкандибатимуть, важко проходитимуть повз галасливі крамниці, ринок із рабами, – на хвильку містер Баттон пристрасно забажав, аби його син був чорним, – проходитимуть повз розкішні будинки-резиденції, повз будинок для престарілих…

– Ну ж бо! Опануйте себе, – наказала медсестра.

– Слухайте, – проголосив раптом старець, – якщо ви думаєте, що я піду додому в цій ковдрі, то ви цілковито помиляєтеся.

– Малята завжди окутані ковдрами.

З навмисним шурхотінням старець дістав малу білу сорочечку.

– Дивіться, – він говорив тремтячим голосом. – Ось це вони приготували для мене.

– Малята завжди таке носять, – відказала буденним тоном медсестра.

– Добре, – сказав старець, – цей малюк постане голим перед вами через дві хвилини. Ця ковдра свербить. Врешті, могли б окутати мене простирадлом.

– Зачекай! Зачекай! – швидко сказав містер Баттон. Він обернувся до медсестри. – Що мені робити?

– Йдіть у місто та купіть вашому синові якийсь одяг.

Голос сина містера Баттона йшов за ним вниз до холу.

– І тростину мені, тату. Я хочу мати тростину.

Містер Баттон дико зачинив за собою двері.

2.

– Доброго ранку, – звернувся нервово містер Баттон до клерка універсальної крамниці Чісапік. – Я хочу купити одяг для своєї дитини.

– Скільки їй років, сер?

– Приблизно шість годин, – відповів містер Баттон без чіткої впевненості. – Вбрання для немовлят продається напроти.

– Я не впевнений, що це те, що мені потрібно. Він – дитина незвичайно великих розмірів. Незвичайно великих.

– У них у наявності найбільші дитячі розміри.

– Де продається одяг для підлітків? – запитав містер Баттон, у відчаї змінюючи основне запитання.

Він відчув, як клерк, мабуть, здогадується про його соромливу таємницю.

– Тут.

– Що ж… – він завагався.

Задум одягти свого сина в чоловічий одяг був огидним. Якби ж то він тільки зміг знайти дуже великий костюм для хлопчика, міг відрізати цю довгу й остогидлу бороду, перефарбувати біле волосся в коричневий тон, це б могло приховати найгірше, повернути частину його самоповаги, не згадуючи вже про репутацію в Балтиморській общині.

Проте, безумно, оглядаючи вітрини з хлопчачим одягом, він виявив, що жодне вбрання не підходить для новонародженого Баттона. Він звинувачував крамниці, звісно, – у таких випадках тільки їх і звинувачують.

– Так скільки років вашому синові, ви казали? – зацікавлено вимагав відповіді клерк.

– Йому шістнадцять.

– Ох, я щиро вибачаюся. Гадав, ви сказали шість годин. Ви знайдете одяг для підлітків у наступному залі.

Містер Баттон сумно повернувся назад. Потім – зупинився, осяяний, і вказав пальцем на одягненого манекена у вітрині крамниці:

– Ось! – вигукнув він. – Я візьму цей костюм, зніміть його з манекена.

Клерк витріщився на нього:

– Як же так, – запротестував він, – це ж не дитячий одяг. Зрештою, якщо й дитячий, то лише для манекена.

– Загорніть це, – наполягав покупець нервово. – Це саме те, що я хочу.

Вражений клерк підкорився такій волі.

Повернувшись у клініку, містер Баттон зайшов у палату й ледь не жбурнув пакетом у сина:

– Тут твій одяг, – відрізав він.

Старець розкрив пакета й сумнівно оглянув вміст.

– Це виглядає доволі смішно, – поскаржився він, – я не хочу вбиратися, як шимпанзе.

– Ти зробив шимпанзе з мене! – шалено вигукнув містер Баттон. – Немає значення, як смішно ти виглядаєш. Одягни це, або ж я… або ж я тебе відлупцюю! – він неспокійно проковтнув останнє слово, проте відчув, що це саме те, що потрібно сказати.

– Ну добре, тату, – сказав він, гротескно вдаючи синівську повагу. – Ти жив більше, ти знаєш краще. Я покірний твоєму слову.

Після слова «Тату» містер Баттон почав відчувати напруження.

– І поквапся.

– Я намагаюся, тату.

Коли його син одягнувся, містер Баттон похмуро оглянув його. Костюм складався зі шкарпеток у крапочку, рожевих штанів та блузи з білим комірцем. Покриваючи її майже до поясу, довгими хвилями вилася білувата борода. Враження було не з найкращих.

– Зачекай-но!

Містер Баттон схопив хірургічні ножиці й трьома гострими рухами відрізав великий шматок бороди. Та навіть після такої імпровізації ансамблеві бракувало звучання. Густа щетина на підборідді, сумні очі, старі зуби на фоні хлопчачого костюма виглядали досить дивно.

Та містер Баттон, проте, був незворушним і простягнув свою руку:

– Ходімо! – сказав він суворо.

Його син довірливо за неї вхопився.

– Як ти збираєшся мене назвати, татку? – запитав він, як тільки-но вийшли з палати, – допоки ти не придумаєш кращого імені, я буду просто «немовля»?

Містер Баттон пробурчав:

– Я не знаю, – відказав різко. – Гадаю, ми назвемо тебе Мефуселай.

3.

Навіть після того, як новому дитяті з сім’ї Баттонів підрізали й перефарбували волосся в ненатуральний коричневий, як його підборіддя побрили до блиску й одягли в маленький хлопчачий костюм, зшитий на замовлення кравцем, який не міг прийти до тями, Баттону все ж довелося визнати, що його син був помилкою для родини. Попри свій похилий вік Бенджамін Баттон – так його назвали, відмовившись від слушного, проте такого зухвалого імені Мефуселай – мав п’ять футів вісім дюймів росту. Його одяг цього не приховував так, як і коротке волосся й пофарбовані брови не маскували зів’ялих, сумних та втомлених очей. Няня, котру найняли ще раніше, побачивши таку дитину, покинула дім у стані цілковитого обурення.

Та містер Баттон був непохитний у своєму переконанні. Бенджамін – немовля, немовлям і залишиться. Перш за все він проголосив, якщо Бенджамін не питиме теплого молока, він не отримає нічого, та зрештою його вмовили дозволити синові їсти хліб із маслом, навіть вівсянку. Якось він приніс додому брязкальце й дав його Бенджаміну, наполягаючи, що той повинен бавитися ним, а старець час від часу слухняно собі дзеленчав, не приховуючи нудьги.

Сумніву не було, що брязкальце йому надокучило, і той знайшов інші, більш заспокійливі захоплення, коли залишався на самоті. Наприклад, одного дня містер Баттон виявив, що минулого тижня викурив сигар більше, аніж завжди, та через кілька днів такий феномен був розвіяний, оскільки, неочікувано зайшовши до дитячої кімнати, містер Баттон зустрів там легкий голубоватий дим та Бенджаміна, що з виразом провини на обличчі намагався сховати бичок темної гавайської сигари. Це, звісно, змушувало його вдатися до суворого покарання, та містер Баттон зрозумів, що не здатний керувати цим. Він лише попередив сина, що куріння зможе затримати його ріст.

Якби там не було, Баттон не змінював своєї стратегії виховання. Він купив олов’яних солдатиків, іграшкового потяга, величезних звірів, наповнених ватою, і, для цілковитої ілюзії, створеної власним розумом, пристрасно запитував продавця іграшок про те, чи не злізе фарба з рожевої качки, якщо дитина засуне її до рота. Але, всупереч батьковим старанням, Бенджамінові не було цікаво. Він волів таємно спускатися чорними сходами вниз й повертатися до дитячої з вкраденим томом Британської енциклопедії, котру зосереджено студіював протягом ранку, допоки ватні корови та Ноїв ковчег безпомічно валялися на підлозі. Проти такої затятості містер Баттон був безсилий.

Народження такої дитини для Балтимора було дивом. Ніхто не знає, якої б халепи зазнали Баттони та їхня рідня, якби не почалася громадянська війна, що відвернула увагу міста до інших речей. Декотрі, незмінно близькі люди, ламали мозок, аби давати ввічливі компліменти батькам, і, зрештою, знайшли геніальний підхід, проголосивши, що малюк нагадує свого дідуся, оскільки, внаслідок старечого слабоумства, їм важко чомусь перечити. Містер та місіс Баттони були не зовсім задоволені, а дідусь Бенджаміна – жахливо ображений.

Бенджамін, покинувши лікарню, приймав життя таким, яким його бачив. Декількох малих хлопців привели до нього, і він попри всі складнощі провів із ними весь вечір, намагаючись гратися вовчиками й шарадами; йому навіть зовсім випадково вдалося розбити вікно на кухні каменем з рогатки – подвиг, який глибоко в душі тішив батька.

Після цього Бенджамін зрозумів, що має розбивати щось щодня, та ці речі він робив лише тому, що їх від нього очікували, і тому, що від природи був чемним.

Коли дід перестав відчувати неприязнь до нього, Бенджамін та цей джентльмен почали віднаходити неймовірне задоволення в спілкуванні один з одним. Вони сиділи годинами, ці двоє, з великою різницею у віці та досвіді, як щирі товариші, втомлено й монотонно обговорювали мізерні події дня. Бенджамінові було з ним легше, аніж із батьками, котрі, здавалося б, відчували страх перед ним і, незважаючи на свій авторитет, часто величали його містером.

Він і сам дивувався, що відрізнявся від інших своєю мудрістю й тілом при народженні та намагався щось знайти в медичних газетах, проте вияснив, що такі випадки науці не відомі. Слухаючи батька, він дійсно пробував гратися з іншими хлопчиками й часто обирав спокійні ігри – футбол надто лякав його, він боявся, що, якщо йому переламають його старечі кістки, то вони вже ніколи не відновляться.

Коли йому виповнилося п’ять років, його відправили в дитячий садочок, де Бенджамін присвятив себе мистецтву наклеювання зеленого папірця на оранжевий, плетінню розмальованих візерунків та виготовленню безкінечних картонних прикрас. Бувало, що він поринав у сон під час таких завдань, і ця звичка дратувала й лякала молоду виховательку. На його щастя, вона поскаржилася батькам, і ті забрали його зі школи. Роджер Баттон розповідав своїм друзям, що вони зрозуміли, що їхній син недостатньо зрілий для цього.

На дванадцятий рік після його народження батьки як-не-як призвичаїлися до нього. Воістину, такою міцною є сила звички, що вони вже не бачили різниці між ним та іншими дітьми, хіба що деколи якась аномалія нагадувала їм про це. Проте, коли минуло кілька тижнів після його дванадцятого дня народження, одного дня Бенджамін, дивлячись на свій відбиток у джеркалі, здійснив, або ж подумав що здійснив приголомшливе відкриття. Чи його обманювали власні очі, чи його сиве волосся, замасковане фарбою, перетворилося на темно-сіре? Невже сітка зморшок на його обличчі ставала меншою? Хіба шкіра дійсно набула здорового й пружного вигляду, і навіть бліді щоки порум’яніли? Так багато запитань. Зате він запевнився, що більше не сутулиться, і з того часу, як народився, його фізичне здоров’я покращилося.

– Чи може це стати… – подумав, чи, радше, ледь наважився подумати Бенджамін.

Він пішов до батька:

– Я виріс, – рішуче проголосив він. – Я хочу носити довгі штани.

Батько задумався.

– Ну, – врешті, сказав той, – я не знаю. Чотирнадцять – вік, коли носять довгі штани, а тобі тільки дванадцять.

– Але ти мусиш визнати, – запротестував Бенджамін, – що я надто старий для свого віку.

Батько невизначено глянув на нього.

– Я не настільки впевнений у цьому, – сказав. – Я був такого самого росту, як і ти, коли мені виповнилося дванадцять.

Він його обманював – Роджер Баттон вже давно уклав угоду із совістю, аби сліпо вірити в те, що його син – звичайна дитина.

Зрештою, вони уклали компроміс. Бенджаміну прийдеться фарбувати своє волосся. Він буде краще гратися з хлопцями свого віку. Він не одягатиме свої окуляри й не ходитиме з тростиною по вулиці. І внаслідок виконання цих вимог йому таки куплять перший костюм із довгими штанами.

4.

Я не збираюся пересичувати розповідь деталями, описуючи життя Бенджаміна Баттона віком від дванадцяти до двадцяти одного року. Достатньо зазначити, що за цей період він став молодшим. Коли йому виповнилося вісімнадцять, він перестав сутулитися і виглядав як чоловік років п’ятдесяти. Волосся його стало густішим й ледь потемніло, хода була впевненою, голос позбувся надломленого тремтіння й перетворився на здоровий баритон. Тож батько надіслав його до Коннектикуту з метою складання іспитів та вступу в Єльський коледж. Бенджамін здав усе, і його зарахували на перший курс.

Через три дні він отримав повідомлення з канцелярії коледжу від містера Харта. Йому пропонували з’явитися до офісу для узгодження навчального плану. Бенджамін, глянувши в дзеркало, вирішив, що йому потрібно пофарбувати волосся, проте, тривожно переглядаючи вміст у шухлядці письмового столу, зрозумів, що фарби там немає. Потім згадав, що вона закінчилася, і він викинув її геть.

У нього не було вибору. Він повинен з’явитися до канцелярії через п’ять хвилин. Здавалося, на це немає ради, йому залишається іти в такому вигляді. І він пішов.

– Доброго ранку, – сказав ввічливо містер Харт. – Ви, мабуть, прийшли запитати про вашого сина?

– До вашого відома, моє прізвище – Баттон, – почав було говорити Бенджамін, та той одразу ж перебив його.

– Я надзвичайно радий нашій зустрічі, містере Баттон. Я чекаю на вашого сина в будь-який час.

– Це ж я! – випалив з люті Бенджамін. – Я – першокурсник.

– Що?

– Я – першокурсник.

– Ви, мабуть, жартуєте.

– Не зовсім.

Містер Харт спохмурнів й глянув на картку перед ним.

– Тут вказано, що вам вісімнадцять.

– Так і є, – запевнив Бенджамін, ледь заливаючись рум’янцем.

Містер дивився на нього байдужими очима.

– Невже ви очікуєте, що я вам повірю?

Бенджамін теж байдуже всміхнувся.

– Мені вісімнадцять, – повторив він.

Містер Харт суворо вказав на двері:

– Забирайтеся, – сказав. – Забирайтеся з коледжу та покиньте місто, ви – небезпечний безумець.

– Мені вісімнадцять.

Містер Харт відчинив двері.

– Та невже! – він прокричав. – Чоловік у такому віці намагається вступити сюди як першокурсник. Вам вісімнадцять, кажете? Тоді я даю вам вісімнадцять хвилин, аби зникнути з міста.

Бенджамін Баттон покинув кімнату з гідністю, а з півдюжини старшокурсників, що очікували в залі, переслідували його зацікавленим поглядом. Трохи відійшовши, він повернувся й глянув на ошалілого клерка, котрий продовжував стояти біля дверей, та повторив суворим тоном:

– Мені завжди вісімнадцять.

Зграйка старшокурсників заливалася сміхом, коли Бенджамін покидав канцелярію.

Та доля не хотіла відпускати його так легко. Меланхолійно направляючись до залізничного вокзалу, він зрозумів, що його переслідує група, потім – рій, зрештою – величезна маса старшокурсників. Навколо лунали плітки, що безумець склав та пройшов вступні випробування до Єлю й спробував видати себе за вісімнадцятирічного юнака. Коледж тонув у гарячковій пропасниці. Студенти вибігали на вулицю, забуваючи свої капелюхи, футбольна команда покинула гру й приєдналася до юрби, жінки-професори, зі бриликами, що з’їхали на одне вухо, та турнюрами, що змістилися на інший бік, гучними криками переслідували процесію, а навколо послідовно чулися насмішки, що потрапляли в найчутливіше місце Бенджаміна Баттона.

– Він, мабуть, заблуканий єврей!

– Він має готуватися до уроків, у його то віці!

– Ви тільки-но гляньте на молодого й обдарованого!

– Він думав, що це будинок людей похилого віку.

– Їдь до Гарварду!

Бенджамін пришвидшився й незабаром почав бігти. Він їм покаже! Він поїде до Гарварду, і потім вони шкодуватимуть про необачні насмішки!

Безпечно ховаючись у вагоні потяга до Балтимора, він висунув свою голову з вікна.

– Ви всі пошкодуєте! – прокричав він.

– Ха-ха! – старшокурсники вибухнули сміхом. – Ха-ха-ха!

У цей день Єльський коледж припустився найфатальнішої помилки.