Цент на двох

Text
Read preview
Mark as finished
How to read the book after purchase
Цент на двох
Font:Smaller АаLarger Aa

Серія «Зарубіжні авторські зібрання» заснована у 2019 році

Переклад з англійської І. О. Плясова, С. О. Щиголєвої

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© І. О. Плясов, С. О. Щиголєва, переклад українською, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Благословення

І

На Балтиморському вокзалі було спекотно та багатолюдно, тому Лоїс була змушена згаяти біля телеграфного столу досить багато тягучих секунд, поки клерк з великими передніми зубами рахував і перераховував довге повідомлення гладкої дами, щоб визначити, чи містить воно невинні сорок дев’ять слів або фатальні п’ятдесят одне.

Лоїс, чекаючи, вирішила, що не зовсім впевнена, чи точно вона написала адресу, тому дістала із сумочки листа і знову пробіглася по ньому очима.

«Моя люба, – починався він, – я все розумію, і нині я щасливіший, ніж колись був за все життя. Якби я тільки міг дати тобі ті речі, яких ти достойна, але я не можу. Лоїс, ми не можемо одружитися і не можемо втратити один одного, визнавши, що вся ця чудова любов закінчується нічим.

Допоки я не отримав твій лист, кохана, я сидів тут у напівтемряві й думав, куди я можу поїхати звідси, щоб коли-небудь забути тебе; можливо, за кордон, проїхати наскрізь усю Італію чи Іспанію і мріяти про це, щоб загасити біль втрати, там, де руїни цивілізацій, схожих на вино старої витримки відобразили б лише спустошення мого серця – і тоді прийшов твій лист.

Найсолодша, найсміливіша дівчинка, якщо ти надішлеш мені телеграму, я зустріну тебе у Вілмінгтоні. До цього часу я тут просто чекатиму й сподіваюся, що кожна моя давня мрія про тебе здійсниться.

Говард».

Вона вже прочитала лист стільки разів, що знала кожне його слово напам’ять, але він все ще її дивував. У ньому вона знайшла багато невиразних віддзеркалень людини, яка його написала, – змішану ясність і смуток його темних очей, шалене, неспокійне збудження, яке вона відчувала іноді, коли він розмовляв з нею, його мрійливу чуйність, що присипляла її розум. Лоїс було дев’ятнадцять, і вона була дуже романтичною, допитливою і безстрашною.

Гладка дама та клерк нарешті зійшлися на п’ятдесяти словах, Лоїс взяла бланк і написала свою телеграму. І не було жодних сумнівів в остаточності її рішення.

«Це просто доля, – думала вона, – саме так все працює у цьому проклятому світі. Якщо боягузтво – це все, що мене стримувало до цього часу, то більше я не буду стримуватися. Тож ми просто дозволимо, щоб все йшло своїм шляхом, і ніколи не шкодуватимемо про це».

Клерк продивився її телеграму:

«Прибула сьогодні Балтімор проведу день братом зустрічай Вілмінгтоні три пополудні середу кохаю Лоїс»

«П’ятдесят чотири центи», – сказав клерк із захопленням.

«І ніколи не шкодуватимемо, – подумала Лоїс, – і ніколи не шкодуватимемо…».

II

Світло проходило крізь дерева як крізь фільтр і падало на траву плямами. Дерева були схожі на високих, млявих дам з пір’яними віялами, що легковажно кокетують з потворним дахом монастиря. Дерева були як дворецькі, що ввічливо схилялися над безтурботними доріжками та стежками. Дерева, дерева над пагорбами з обох боків, були розкидані групами, посадками й лісами по всій східній частині штату Мериленд, ніжне мереживо на подолах багатьох жовтих полів, темний непрозорий фон для квітучих кущів та диких зарослих садів.

Деякі дерева були дуже веселими та молодими, але монастирські дерева були старшими за сам монастир, який, за справжніми монастирськими мірками, був зовсім не старий. Власне кажучи, по суті його називали не монастирем, а лише семінарією; але все-таки це був монастир, попри його вікторіанську архітектуру чи доповнення до неї у стилі Едуарда VII, або навіть його запатентоване у часи Вудро Вільсона покриття даху зі столітньою гарантією.

За будівлею монастиря було господарство, де пів дюжини братів-мирян рясно потіли, з невблаганною спритністю рухаючись навколо овочевих грядок. Ліворуч, за рядом в’язів, було імпровізоване бейсбольне поле, де один з послушників з битою намагався вибити з гри трьох інших, що супроводжувалось біганиною, важким диханням та ударами по м’ячу. А після того, як пролунав густий дзвін, що відбивав наступні пів години, людський рій чорного листя видуло на шахову дошку з доріжок під чемними деревами.

Деякі з цього чорного листя були дуже старими, їхні щоки вкриті зморшками, які нагадували брижі на потривоженій гладіні басейну. Ще був розсип листя середнього віку, чиї фігури у сутанах, що розвивалися, при погляді в профіль здавалися дещо несиметричними. Вони несли товсті томи творів Томи Аквінського та Генрі Джеймса, кардиналів Мерсьє та Іммануїла Канта, а також багато пухлих зошитів, наповнених конспектами лекцій.

Але найчисленнішими були молоді листки – біляві хлопчики дев’ятнадцяти років із дуже суворими, сумлінними виразами облич; чоловіки під тридцять з гострою самовпевненістю, які вже проповідували у світі протягом п’яти років, їх було кілька сотень, – з міст і селищ, штатів Мериленд, Пенсільванія, Вірджинія, Західна Вірджинія та Делавер.

Було багато американців, декілька людей ірландського походження, кілька французів, кілька італійців і поляків, і всі вони йшли, невимушено тримаючись за руки парами, трійками, або довгими рядами, і майже у всіх були стиснуті губи й виставлене вперед підборіддя – адже це було Товариство Ісуса, засноване в Іспанії за п’ять сотень років до цього суворо налаштованим солдатом, який навчав чоловіків тримати оборону від прориву й у битві й у бесіді, складати проповідь або договір, просто робити це і не сперечатися…

Лоїс вийшла з автобуса на сонячне світло біля зовнішніх воріт монастиря. Їй було дев’ятнадцять, вона мала золотаве волосся й очі, які тактовні люди намагалися не називати зеленими. Якщо хтось з творчих людей бачив її в міському транспорті, вони часто крадькома витягали недогризки олівців та на зворотах конвертів намагалися зафіксувати цей профіль або той вираз, який брови надавали її очам. Пізніше вони переглядали результати й зазвичай рвали малюнки на шматочки зі здивованими зітханнями.

Попри те, що Лоїс була одягнена у дорогий костюм для подорожей, вона не затрималась, щоб змахнути пил, який покривав її одяг, але розпочала крокувати центральною алеєю, кидаючи зацікавлені погляди на обидва боки. На її обличчі був вираз нетерплячого очікування, але вона зовсім не мала того відомого виразу, який носять дівчата, коли вони приїжджають на випускний бал у Принстоні або Нью-Гейвені; адже тут ніколи не бувало ніяких випускних балів, тому, можливо, це не мало значення.

Їй було цікаво, як він буде виглядати, чи може вона впізнати його з тих фотографій. На знімку, який висів над бюро матері у неї вдома, він здавався дуже молодим і досить жалюгідним, із запалими щоками, з чітко окресленим ротом та погано підігнаною сутаною послушника, яка мала на меті продемонструвати, що він вже прийняв важливе рішення відносно свого життя. Звичайно, йому тоді було лише дев’ятнадцять, а зараз йому було тридцять шість – і він зовсім не виглядав таким; на останніх знімках він був набагато гладкішим, а його волосся стало трохи тонкішим, але враження від брата, яке вона завжди зберігала, було враженням саме від цієї великої фотокартки. І тому їй завжди було трохи шкода його. Яке ж це життя для людини? Сімнадцять років підготовки, а він ще навіть не був священником – і не буде їм ще цілий рік.

У Лоїс була думка, що все буде занадто офіційно, якщо вона дозволить. Але вона збиралася прикласти всі свої старання, щоб справити враження, що вона світиться від справжнього щастя, враження, яке вона могла справити навіть тоді, коли голова розколювалась, або коли у матері траплявся нервовий зрив, або коли вона сама була особливо романтичною, допитливою та сміливою. Цього брата, без сумніву, потрібно було підбадьорити, і вона збиралася його розвеселити, подобається йому це чи ні.

Підходячи до великих невибагливих вхідних дверей, вона побачила, як один чоловік раптово відокремився від групи й, підтягуючи поли своєї сутани, побіг до неї. Він посміхався, вона помітила, що він виглядав дуже кремезним і надійним. Вона зупинилася і чекала, знаючи, що її серце б’ється незвично швидко.

– Лоїс! – закричав він, і через секунду вона опинилася в його обіймах.

Вона раптом затремтіла.

– Лоїс! – закричав він знову, – як же це чудово! Я не можу сказати тобі, Лоїс, скільки я з нетерпінням чекав цього. Ох, Лоїс, яка ж ти гарна!.

У Лоїс перехопило подих.

Його голос, хоч і стриманий, був наповнений якоюсь особливою енергією, дивною, такою, що огортає, якою, як вона вважала до цього, з усієї родини володіє лише вона.

– Я теж дуже рада… Кіте.

При цьому першому вживанні його імені вона почервоніла, але радше від радості.

– Лоїс… Лоїс… Лоїс, – повторював він здивовано. – Дівчинко, зайдімо сюди на хвилину, я хочу представити тебе ректору, а потім ми підемо прогулятись. Нам потрібно обговорити тисячу різних речей.

Голос його став похмурим: «Як там мати?».

Вона на мить подивилася на нього, а потім сказала те, чого вона взагалі не збиралася казати, те саме, чого вона вирішила взагалі уникати.

– О, Кіте, вона… їй весь час стає все гірше і гірше в усіх сенсах.

Він повільно кивнув, ніби зрозумів.

– Нерви, так… розповіси мені пізніше. А зараз…

Вона була в невеликому кабінеті з великим столом, щось казала маленькому, веселому, сивому священнику, який потримав її руку на кілька секунд.

– Так ось яка вона Лоїс!

Він сказав це так, ніби чув про неї роками.

Він попросив її сісти.

Зайшли двоє інших священників, повних захоплення, потискували їй руку і зверталися до неї, як до «сестрички Кіта», і вона виявила, що зовсім не проти цього.

 

Вони виглядали дуже впевнено, хоча вона очікувала певної сором’язливості, принаймні стриманості. Прозвучало кілька невідомих їй жартів, які, здавалося, смішили кожного, і маленький отець-ректор називав їх тріо «тьмяними старими ченцями», і цей жарт вона оцінила, бо, звичайно, вони зовсім не були ченцями. У неї блискавично виникло враження, що вони особливо люблять Кіта – отець-ректор називав його «Кітом», а один з інших протягом усієї розмови тримав руку на його плечі. Потім вона знову потиснула руки й пообіцяла повернутися трохи пізніше за морозивом. Посміхаючись знову і знову, вона була доволі абсурдно щасливою… вона сказала собі, що це тому, що Кіт так захоплюється тим, що демонструє її усім.

Потім вони з Кітом прогулювались по доріжці, тримаючись за руку, і він розповідав їй, яка чудова людина отець-ректор.

– Лоїс, – несподівано перервався він, – перш ніж ми підемо далі, я хочу сказати тобі, наскільки твій візит є значущим для мене. Я думаю, що це… дуже мило з твого боку. Я ж розумію, як перед цим весело ти проводила час.

Лоїс зітхнула. Вона не була готова до цього. Спочатку вона планувала приїхати у спекотний Балтімор, провести ніч у подруги, а потім вже побачити свого брата. Вона відчувала себе доволі доброчесною і сподівалася, що він не буде обурений чи читати їй моралі щодо того, що вона ніколи не бувала у нього раніше. Але ж ця прогулянка з ним під деревами здавалося такою дрібницею і, на диво, щасливою дрібницею.

– Але ж, Кіте, – швидко сказала вона, – ти знаєш, я не могла чекати більше жодного дня. Я востаннє бачила тебе, коли мені було п’ять, але, звичайно, зовсім не пам’ятаю цього. І як я могла жити далі, практично не бачившись зі своїм братом?.

– Це дуже мило з твого боку, Лоїс, – повторив він.

Лоїс почервоніла – це дійсно було дуже особисте для нього.

– Я хочу, щоб ти розповіла мені все про себе, – сказав він після паузи. – Звичайно, я маю загальне уявлення про те, що ви з мамою робили в Європі ті чотирнадцять років, і тоді ми всі так переживали, Лоїс, коли у тебе була пневмонія і ти не могла приїхати разом з матір’ю. Так, це було два роки тому… а потім, ну, я бачив твоє ім’я в газетах, але це мене не задовольняло. Я тебе зовсім не знав, Лоїс.

Вона виявила, що аналізує його особистість, як вона аналізувала особистість кожного чоловіка, якого зустрічала. Їй було цікаво, чи дійсно це враження… враження близькості, пов’язане з тим, що він постійно повторює її ім’я? Він вимовляв його так, ніби любить його звучання, ніби воно має якесь притаманне йому особливе значення,

– Потім ти навчалась у школі, – продовжив він.

– Так, у Фармінгтоні. Мати хотіла відправити мене до монастиря, але я відмовилася.

Вона кинула на нього погляд, щоб побачити, чи це не обурить його.

Але він лише повільно кивнув.

– Тобі вистачило монастирів за кордоном, чи не так?.

– Так, Кіте, і монастирі там зовсім інші. Тут навіть у найкращих дуже багато дівчат простого походження.

Він знову кивнув.

– Напевне так, – погодився він, – і я гадаю, що розумію, як ти ставишся до цього. Спершу і мені було ніяково тут, Лоїс, хоча я цього ніколи не скажу нікому, крім тебе; ми з тобою досить чутливі до таких речей.

– Ти маєш на увазі тутешніх чоловіків?

– Так, деякі з них, звичайно, були гарні, такими людьми, до яких я звик, але були й інші; наприклад, чоловік на ім’я Реган – я ненавидів цього хлопця, хоча тепер він мій найкращий друг. Він чудова особистість, Лоїс; ти зустрінешся з ним пізніше. Людина саме такого типу, яку я хотів би мати на одному боці з собою у будь-якому бою.

Лоїс подумала, що Кіт – саме такий чоловік, якого вона хотіла б мати на своєму боці в бою.

– А як ти сам… як з тобою це сталося? – запитала вона досить сором’язливо. – Я маю на увазі, як ти потрапив сюди. Звичайно, мати розповіла мені історію про залізничний вагон…

– А, це…, – він виглядав досить роздратовано.

– Розкажи мені про це. Я хочу почути це від тебе.

– О, напевне я не зможу розповісти нічого, крім того, що ти вже, напевне, знаєш. Був вечір, і я цілий день їхав потягом і думав – про сотні різних речей одразу, Лоїс, а потім раптом у мене виникло відчуття, що хтось сидить навпроти мене. Я відчув, що він там знаходиться вже деякий час, і я просто подумав, що це ще один мандрівник. Раптом він нахилився до мене, і я почув голос, який промовив: «Я хочу, щоб ти був священником, це саме те, що я хочу від тебе». Ну, я підскочив і заволав: «О, Боже, тільки не це!» Я виглядав, як ідіот, перед приблизно двадцятьма людьми. Розумієш, насправді там, навпроти мене, взагалі нікого не було. Через тиждень я пішов до єзуїтського колегіуму у Філадельфії й проповз останні сходинки до кабінету ректора навколішки.

Знову настала тиша, і Лоїс побачила, що очі її брата затьмарились, що він дивиться незрячим поглядом кудись далеко, на залиті сонцем поля. Її хвилювали модуляції його голосу і раптова тиша, яка, здавалося, огорнула його, коли він скінчив розповідь.

Тепер вона помітила, що його очі були тієї ж самої фактури, що й у неї самої, не враховуючи відсутності зеленого відтінку, і що лінія його рота насправді набагато ніжніша, аніж на тому знімку, – чи це його обличчя до цього часу значно подорослішало? Він вже трохи полисів на самій маківці голови. Їй було цікаво, чи відбулося це від того, що йому так часто доводилося носити капелюха. Здавалося жахливим, щоб чоловік ставав лисим, а нікому до цього не було жодної справи.

– Ти був благочестивим, коли ти був молодим, Кіте? – запитала вона. – Ти знаєш, що я маю на увазі. Ти був релігійним? Якщо ти не заперечуєш проти таких особистих питань.

– Так, – сказав він все ще з затьмареними очима, – і вона відчула, що його вразлива відчуженість є такою ж частиною його особистості, як і його увага.

– Так, я думаю, що був, коли був… тверезий.

Лоїс трохи захвилювалась.

– Ти пиячив?

Він кивнув.

– Я був на шляху до того, щоб занапастити все. – Він посміхнувся і, повернувши погляд своїх сірих очей на неї, змінив тему. – Дівчинко, розкажи мені про матір. Я знаю, останнім часом тобі було дуже важко. Я знаю, що тобі довелося багато чим пожертвувати й змиритися багато з чим, і я хочу, щоб ти знала, як добре я думаю про тебе відносно всього цього. Я відчуваю, Лоїс, що ти там начебто займаєш місце нас обох.

Лоїс швидко подумала, якою незначущою була насправді її жертовність; і як останнім часом вона постійно уникала своєї нервової матері-напівінваліда.

– Молодість не можна приносити в жертву старінню, Кіте, – твердо сказала вона.

– Я знаю, – зітхнув він, – і ти не повинна мати цю вагу на своїх плечах, дитино. Я б хотів бути там, щоб допомогти тобі.

Вона помітила, як швидко він змінив справжній зміст її репліки, і миттєво зрозуміла, яка риса дозволила йому зробити це. Він був добрий. Її думки полинули кудись вбік, і тоді вона порушила тишу дивним зауваженням.

– Бути добрим важко, – промовила вона раптово.

– Що?

– Нічого, – розгублено заперечила вона. – Я не хотіла вимовляти цього вголос. Я просто думала… про розмову з людиною на ім’я Фредді Кеббл.

– Брат Морі Кеббла?.

– Так, – сказала вона досить здивовано, думаючи, що він не знав Морі Кеббла, хоча в цьому нічого дивного не було. – Ну, він і я, ми говорили про доброту кілька тижнів тому. І я сказала, що чоловік на ім’я Говард – чоловік, якого я знаю, добрий, але він не погодився зі мною, і ми почали сперечатися про те, що таке насправді доброта для людини. Він продовжував мені казати, що я маю на увазі якусь розхлябану м’якість. Я знала, що це не так… але я не знала, як саме висловити мою думку. А тепер я розумію. Я мала на увазі якраз навпаки. Я гадаю, справжня доброта – це якась твердість… і сила.

Кіт кивнув.

– Я розумію, що ти маєш на увазі. Я знав старих священників, які мали цю рису.

– Я говорю про молодих чоловіків, – сказала вона досить зухвало.

Вони дійшли до нині спорожнілого бейсбольного поля, і він, вказавши їй на дерев’яну лавку, у повний зріст витягнувся на траві.

– А чи щасливі тут ці молоді люди, Кіте?

– А хіба вони не виглядають щасливими, Лоїс?

– Я думаю, що так, але ті молоді, ті двоє, яких ми щойно промайнули… чи вони…

– Склали обітниці? – засміявся він. – Ще ні, але наступного місяця складуть.

– Навічно?

– Так, якщо вони не зламаються психічно чи фізично. Звичайно, за такої дисципліни, як у нас, багато хто не витримує.

– Але ці хлопці. Хіба ж вони не відмовляються від усіх чудових шансів у зовнішньому світі… як і ти?

Він кивнув.

– Дехто з них.

– Але Кіте, вони ж не знають, що роблять. Вони ж не мали жодного досвіду того, того від чого вони відмовляються.

– Я гадаю, що не мали.

– Це не здається справедливим. Життя спочатку їх просто налякало. Вони ж усі такі молоді?

– Ні, деякі з них повешталися, вели досить дурне життя – наприклад, Реган.

– Я думаю, щось подібне було б на краще, – задумливо сказала вона, – чоловіки, які бачили життя.

– Ні, – щиро сказав Кіт, – я не впевнений, що вештання дає людині такий досвід, яким можна поділитися з іншими. Деякі з найбільш вдумливих людей, яких я знав, були абсолютно жорсткими щодо себе. А ті перевиховані вільнолюбці – це горезвісна нетерпима до інших порода. Ти не вважаєш так, Лоїс?

Вона кивнула, все ще задумливо, а він продовжував:

– Мені бачиться, що коли одна слабка людина приходить до іншої, вони не допомоги хочуть одна одній; це своєрідне товариство у провині, Лоїс. Коли ти народилася, мати почала нервувати, вона звикла ходити й плакатись до якоїсь місіс Косток. Господи, це раніше змушувало мене тремтіти. Вона розказувала, що це втішало її, – бідна стара мати! Ні, я не думаю, що для того, щоб допомогти комусь, хтось має проявити свої почуття. Реальна допомога приходить від сильнішої людини, яку ти поважаєш. А їхня симпатія тим більша, оскільки вона не пов’язана з особистим.

– Але ж люди хочуть людського співчуття, – заперечила Лоїс. – Вони хочуть відчути чуйність іншого.

– Лоїс, вони хочуть відчути, що інша людина теж слабка. Це те, що вони розуміють під людяністю.

– Тут, у монастирі, Лоїс, – продовжував він з посмішкою, – вони з самого початку намагаються вигнати з нас цей жаль до самого себе та гординю нашої власної волі. Вони змушують нас драїти підлогу та робити інші подібні речі. Це схоже на ідею врятувати своє життя, втративши його. Бачиш, ми начебто відчуваємо, що чим меншою є людина в людському розумінні, тим кращим слугою вона може бути для усього людства. Ми також живемо з цим до самого кінця. Коли хтось із нас помирає, його родина навіть не може отримати тіло. Його ховають тут під простим дерев’яним хрестом разом із тисячею інших.

Його тон раптово змінився, він дивився на неї і його сірі очі були сповнені яскравістю.

– Але ще в серці чоловіка є деякі речі, яких він не може позбутися. І одна з них полягає в тому, що я дуже люблю свою маленьку сестру.

У раптовому пориві вона стала на коліна біля нього в траві й, схилившись, поцілувала його в лоба.

– Ти суворий, Кіте, – сказала вона, – і я тебе люблю за це… І ти добрий.

III

Повернувшись у приймальну, Лоїс зустріла ще півтора десятка друзів Кіта. Там був молодий чоловік на ім’я Джарвіс, досить блідий і тендітний на вигляд, який, як вона здогадалася, повинен був бути онуком старої місіс Джарвіс, і вона подумки порівнювала цього подвижника зі зграєю його буйних дядьків.

І там був той самий Реґан зі шрамами на обличчі й пронизливими пильними очима, які стежили за нею по всій кімнаті й часто зупинялись на Кіті, з виразом, який найбільше нагадував поклоніння. Тоді вона зрозуміла, що Кіт мав на увазі, коли казав про «гарну людину, яку він хотів би мати на одному боці з собою у бою».

«У нього типаж місіонера, – промайнула в неї туманна думка, – Китай, чи щось таке».

– Я хочу, щоб сестра Кіта показала нам, як танцюють шиммі, – зажадав один молодий чоловік із широкою усмішкою.

Лоїс засміялася.

– Я боюся, що в такому разі отець-ректор відішле мене шиммувати за ворота. До того ж я не експерт.

– Я впевнений, що для душі Джиммі це не буде на краще у будь-якому разі, – промовив Кіт значуще. – Він занадто схильний роздумувати про такі речі, як всілякі шимування. Коли він став ченцем тільки-но почалась мода на, як його… матчиш, це переслідувало його весь перший рік. Ви б бачили його, коли він чистив картоплю, обнімаючи відро і роблячи ногами якісь зовсім нерелігійні рухи. Чи не так, Джіммі?

Пролунав загальний сміх, до якого Лоїс приєдналася.

«Одна бабуся, яка приходить сюди на месу, надіслала Кітові це морозиво, – прошепотів їй Джарвіс під прикриттям загального сміху, – бо вона чула, що ти приїдеш. Це дуже добре, чи не так?».

 

У Лоїс тремтіли сльози на очах.

IV

Потім через пів години в каплиці усе раптом пішло не так. Минуло кілька років з того часу, як Лоїс була на Благословенні, і спочатку вона була в захваті від блискучої монстрації[1] з її плямою білого світла в центрі, від повітря, важкого від наповнення пахощами, і сонця, яке світило крізь вітраж із зображенням святого Франциска Ксав’є над її головою та відбивало теплі червоні сліди на сутані людини, яка стояла перед нею. Але при перших нотах «O Salutaris Hostia» ніби великий тягар спустився на її душу. Кіт був праворуч, а молодий Джарвіс – ліворуч, і вона тривожно поглядала на них обох.

«Що зі мною не так?» – нетерпляче подумала вона.

Вона знову подивилася. Чи то була певна холодність в обох їх профілях, яку вона раніше не помічала – блідість губ та дивний вираз у їх очах? Вона трохи здригнулася: вони були схожі на мерців.

Вона відчула, як її душа раптово відсахнулася від Кіта. Це був її брат – ця, ця зовсім неприродна людина. Вона впіймала себе на тому, що всміхнулася.

«Що зі мною не так?»

Вона провела рукою по очах і важкість зросла. Від пахощів їй ставало погано, а помилкова та нерівна нота одного з тенорів хору, дратувала вухо, мов скрипіння грифелю олівця. Вона поворушилася, підняла руку до волосся, торкнулася чола, і виявила, що воно вологе від поту.

«Тут спекотно, до чорта спекотно».

Знову вона придушила слабкий сміх, а потім в одну мить тягар її серця раптом перетворився на холодний страх… Все навкруги було хитким. Чому ніхто цього не бачив? Зі свічкою на вівтарі щось відбувалося. З неї щось виходило, набуваючи обрисів і форми над нею.

Вона спробувала боротися зі своєю нестримною панікою, умовляла себе, що це насправді гніт. Якщо гніт не прямий, свічки інколи виробляють щось подібне, але ж не настільки! З незрівнянною швидкістю в ній збиралася якась сила – величезна, всепоглинальна сила, що виходила з усякого почуття, з кожного куточку її мозку; коли вона різко піднялася, то відчула всередині себе величезну жахливу відразу.

Вона притисла руки до свого тіла, відсахнувшись від Кіта та Джарвіса.

«Щось з цією свічкою… – вона нахилилася вперед, і в наступну мить відчула, що зараз кинеться вперед до неї. – Невже ніхто не бачить? …хоч хтось?»

«Ох!»

Несподівано вона відчула вільний простір біля себе, і щось підказало їй, що Джарвіс видихнув і раптово присів… потім і вона стала на коліна… І, коли палаюча світлом монстрація повільно покинула в руках священика вівтар, вона відчула у вухах величний зростальний гуркіт. Звук дзвонів був схожий на удари молотом… а потім, у мить, яка здавалася вічною, крізь її серце прокотився потужний потік, і в ньому почулися ніби крик та ритмічне биття, схоже на шум морського прибою…

Вона звала, і їй здавалося, ніби вона кличе Кіта, а її губи вимовляли беззвучні слова: «Кіте! О, Боже мій! Кіте!».

Раптом вона відчула нову присутність прямо перед нею чогось зовнішнього, наповненого і вираженого теплим червоним відблиском. І вона зрозуміла, що це був вітраж святого Франциска Ксав’є. Її розум ухопився за це, остаточно вчепився в нього, і вона відчула, що знову, без кінця, безсило кличе Кіта: «Кіте… Кіте!».

Потім посеред великої тиші почувся голос:

– Нехай буде благословенний Бог!

Поступово наростальним гулом пролунав відгук, який важко прокотився по каплиці:

– Нехай буде благословенний Бог!

Ці слова миттєво заспівали в її серці; солодкі пахощі таємничо розповсюдились у повітрі, а свічка на вівтарі згасла.

– Нехай буде Благословенне Його Святе Ім’я.

– Нехай буде Благословенне Його Святе Ім’я.

Все розмилося у вихорі туману.

Зі звуком, який був наполовину зітханням наполовину стогоном, вона похитнулася і впала назад у раптово протягнуті руки Кіта.

V

– Лежи спокійно, дитино.

Вона знову заплющила очі. Вона опинилася на траві зовні, спираючись на руку Кіта, як на подушку, а Реган промокав її голову холодним рушником.

– Зі мною все добре, – тихо сказала вона.

– Я знаю, але просто полеж ще хвилинку. Там було занадто жарко. Джарвіс теж відчув це.

Вона засміялася, коли Реган знову акуратно торкнувся її рушником.

– Зі мною все добре, – повторила вона.

І хоча теплий спокій огорнув її розум і серце, вона відчувала себе, як не дивно, розбитою і покараною, ніби хтось тримав її оголену душу і сміявся.

VI

Через пів години вона, спираючись на руку Кіта, йшла довгою центральною алеєю до воріт.

– Це був такий короткий день, – зітхнув він, – і мені дуже шкода, що ти почувала себе погано, Лоїс.

– Кіт, я почуваюся добре, справді. Я хочу, щоб ти не хвилювався.

– Бідна моя дитина. Я не усвідомлював, що Благословення буде для тебе занадто довгою службою після поїздки сюди спекотною погодою та всього іншого.

Вона весело засміялася.

– Я думаю, що правда полягає в тому, що я не дуже звикла до Благословення. Меса – це максимальна межа мого релігійного завзяття.

Вона зробила паузу, а потім швидко продовжила:

– Я не хочу тебе шокувати, Кіте, але я навіть сказати тобі не можу, як незручно стало бути католиком. Це, схоже, вже зовсім застаріло. Що стосується моралі, то деякі найбільш нестямні хлопці, яких я знаю, – католики. А найрозумніші хлопці – я маю на увазі тих, хто багато думає і читає, – схоже, більше ні в що не вірять.

– Розкажи мені про це. Автобусу не буде ще пів години.

Вони сіли на лавку біля алеї.

– Наприклад, Джеральд Картер, він опублікував роман. Він так і котиться зі сміху, коли люди згадують про безсмертя. І ще Гова – ну, інший хлопець, якого я добре знала останнім часом, він був членом «Фі-Бета-Каппа» в Гарварді, – каже, що жодна розумна людина не може вірити у надприродне християнство. Він каже, що Христос був великим соціалістом. Я тебе шокую?.

Вона несподівано замовкла.

Кіт посміхнувся.

– Монаха не можна шокувати. В нього професійний імунітет щодо шоку.

– Ну, – продовжувала вона, – це в усьому. Все здається таким обмеженим. Наприклад, церковні школи. Існує більше свободи в тих речах, які католики не можуть бачити, як-от контроль над народжуваністю.

Кіт здригнувся майже непомітно, але Лоїс це побачила.

– О, – швидко сказала вона, – зараз усі говорять про все.

– Напевно, так краще.

– О, так, набагато краще. Ну, це все, Кіте. Я просто хотіла розповісти тобі, чому тепер я ставлюся трохи… без ентузіазму.

– Я не шокований, Лоїс. Я розумію краще, ніж ти думаєш. Усі ми проходимо через такі часи. Але я знаю, що все буде добре, дівчинко. Є той дар віри, який ми маємо, ти і я, і він допоможе нам здолати погані часи.

Говорячи це він піднявся, і вони знову почали йти алеєю.

– Я хочу, щоб ти молилася за мене інколи, Лоїс. Я думаю, що твої молитви будуть саме про те, що мені дійсно потрібно. Тому що ми стали набагато ближче один до одного за ці години, я вважаю.

Її очі раптом засяяли.

– О, це так, дійсно так! – вигукнула вона. – Зараз я відчуваю себе ближче до тебе, ніж до будь-кого у світі.

Він раптом зупинився і вказав на узбіччя.

– Ми можемо… лише хвилину…

Це була П’єта, статуя Пресвятої Богородиці у людський зріст, встановлена у півколі з каміння.

Відчувши себе трохи ніяково, вона опустилася на коліна біля нього і зробила невдалу спробу помолитися.

Вона була лише на середині молитви, коли він піднявся. Він знову взяв її за руку.

– Я хотів подякувати Їй за те, що Вона дозволила нам провести цей день разом, – просто сказав він.

Лоїс відчула раптову грудку в горлі, і вона хотіла сказати щось, що дасть йому зрозуміти, наскільки це значуще і для неї теж. Але вона не знайшла слів.

– Я завжди буду пам’ятати це, – продовжував він, і його голос трохи тремтів, – цей зворушливий день з тобою. Це було саме те, що я очікував. Ти саме така, як я сподівався, Лоїс.

– Я дуже рада, Кіте.

– Розумієш, поки ти була маленька, вони продовжували надсилати мені знімки. Спочатку ти була зовсім дитина, потім дитинча в шкарпетках, що гралося на пляжі з відерцем і лопаткою, а потім раптом ти стала задумливою дівчинкою з цікавістю у чистих очах – і я весь час думав про тебе. Кожна людина повинна мати щось живе, до чого лежить її серце. Я думаю, Лоїс, саме твою маленьку чисту душу я намагався тримати поруч із собою – навіть коли життя здавалося занадто гучним, а кожне інтелектуальне уявлення про Бога здавалося абсолютним глузуванням. Бажання та любов і мільйон інших речей приходили до мене і казали: «Подивися на нас! Дивись, ми – Життя. А ти повертаєшся спиною до нас!» Але весь час, Лоїс, крізь цю тінь, я завжди міг бачити, як твоя дитяча душа мерехтить переді мною, така крихка, ясна і чудова.

1Монстрація (від лат. monstrare – демонструвати) – різновид дароносиці. Призначена для адорації – позалітургійного шануванняСвятих Дарів, освячених у ході Євхаристії.