Коли кілька років тому я описував на шпальтах «Дейлі ґазетт» сенсаційну подорож, під час якої втрапив у казкову місцину в Південній Америці в товаристві професора Челленджера, професора Саммерлі та лорда Джона Рокстона, то мені, звісно, навіть не снилося, що я колись буду в змозі розповісти набагато більше про дивовижну пригоду, що затьмарює собою все, що досі відбувалося в людській історії. Ця подія вже незвичайна сама по собі, але те, що ми четверо на той час опинилися разом і могли спостерігати за нею, було цілком природно та логічно. Насамперед спробую, за можливості ясно та стисло, викласти всі обставини, що передували цій пригоді, хоча чудово знаю, що читачеві було б найприємніше почути від мене якнайдокладніший звіт. Зацікавлення суспільства цією подією, як ми знаємо, не охололо й досі.

Отже, в п’ятницю двадцять сьомого серпня (цей день навіки закарбується у всесвітній історії), я вирушив до редакції мого часопису, щоб попросити у пана МакАрдла, завідувача відділу новин, триденну відпустку. Старий добрий шотландець лише похитав головою, почухав у задумі пухнасті залишки рудуватого чуба й одягнув у такі слова своє негативне ставлення до мого прохання:

– Знаєте, пане Мелоун, ми мали для вас небавом виняткове завдання, таке, скажу не криючись, що лише ви можете виконати як належить.

– Дуже прикро, – засмутився я, хоча й спробував приховати, як міг, своє природне розчарування. – Звісно, якщо я вам потрібен, то й сперечатися даремно. Втім, маю потребу відлучитися у дуже терміновій справі, а тому, якщо все ж є якась можливість обійтися без мене…

– Не бачу такої можливості!

Мені нічого не залишалося, як погодитися з цією прикрістю. Зрештою, я мав би знати, що журналіст ніколи не може розпоряджатися ні собою, ні своїм часом.

– У такому разі викину це з голови, – безтурботно заявив я, наскільки це було можливо в такому гуморі. – Яке ж завдання маєте намір мені загадати?

– Бажаю, щоб ви взяли інтерв’ю у цього дідька з Розерфілду.

– Ви ж не маєте на увазі професора Челленджера? – вигукнув я.

– Саме його, кого ж іще? Минулого тижня він ухопив за комір і підтяжки молодого Алека Сімпсона з «Кур’єра» і волочив його за собою цілу милю проїжджою дорогою. Ви ж читали про це, вочевидь, у поліційній хроніці? Наші молоді репортери вважали б за краще, мабуть, брати інтерв’ю в алігатора, який утік із зоопарку. Ви єдиний, хто здатен на таке, адже ви давній приятель цього крокодила.

– Ах, – зітхнув я з полегшенням, – це дуже спрощує справу! Саме для цього я і просив у вас відпустки, щоб відвідати професора Челленджера. Наближається річниця тієї надзвичайної пригоди, яку ми пережили вчотирьох, і він запросив нас усіх відсвяткувати цей день.

– Чудово! – зрадів МакАрдл, потираючи руки та поблискуючи крізь скельця окулярів очима, що радісно засяяли. – Отже, ви зможете вивідати у нього достобіса цікавих речей. Якби це не Челленджер, я б дивився на все, як на пустопорожні теревені, але цей чоловік уже якось мав рацію у подібному випадку, і хтозна, чим скінчиться справа цього разу.

– Що ж може він мені повідомити? – поцікавився я. – Щось трапилося?

– А хіба ви не читали його листа про «наукові можливості» в сьогоднішній «Таймс»?

– Ні, не читав.

МакАрдл пірнув під стіл і підняв із підлоги газету.

– Прочитайте це вголос, будь ласка, – сказав він і вказав на конкретне місце, – бо вже й не знаю, чи все я правильно второпав, тому із задоволенням послухаю ще раз.

Ось що я прочитав:

– «Наукові можливості

Сер! Із тихою радістю, до якої, однак, долучилися деякі не такі вже втішні почуття, я прочитав напрочуд самовдоволеного та надзвичайно безглуздого листа Джеймса Вілсона Мак-Фейла, надрукованого у вашому часописі, який просторікує про розмиті фраунгоферові лінії в спектрах планет і нерухомих зірок. Цей джентльмен вважає це явище цілком несуттєвим, хоча кожен, хто має більше клепок у голові, надав би йому особливого значення, позаяк воно врешті-решт може відбитися на добробуті всіх живих істот. Я не можу, певна річ, розраховувати, що наукові терміни будуть зрозумілі тим нетямам, котрі звикли черпати свої знання в щоденних газетах, тому намагатимусь пристосуватися до їхнього низького розумового рівня та пояснити стан речей наочним прикладом, який, сподіваюся, виявиться доступним для розуміння ваших читачів».

– Неможливий чоловік! – вигукнув МакАрдл. – Щойно народжений голуб і той би, здається, наїжачився від його брутальності, і навіть мирні збори квакерів могли б нею обуритися. Тепер я розумію, чому Лондон став для нього нестерпним. А це прикро, пане Мелоун, бо довбешка у нього справді варить. Що ж, послухаємо тепер це порівняння.

Я продовжив:

– «Припустімо, що жменька зв’язаних один із одним корків повільно мчить хвилями Атлантичного океану. День у день корки повільно пливуть уперед у незмінних обставинах. Якби корки були наділені розумом, який їм відповідає, вони, ймовірно, були б упевнені, що цей стан речей вічний і незмінний. Ми ж, наділені значно більшою кмітливістю, знаємо, що, ймовірно, може статися щось таке, чого ті корки не очікують. Так, наприклад, вони можуть натрапити на корабель або на сплячого кита, або заплутатися у водоростях. Зрештою, їхня доля – опинитися викинутими на скелястий берег Лабрадору. Але всього цього вони не передбачають, тому що день у день м’яко та рівномірно гойдаються на хвилях безмежного, на їхню думку, і вічно незмінного океану.

Ваші читачі, можливо, вже здогадалися, що при цьому порівнянні я під океаном розумію нескінченний ефір, крізь який ми мчимо, і що зв’язані один із одним корки – маленька, незначна планетна система, до якої ми належимо. Світило третього ступеня з купкою жалюгідних супутників – ми мчимо, у незмінних на перший погляд обставинах, назустріч невідомому кінцю, якійсь жахливій катастрофі, що підстерігає нас на останньому бастіоні простору, де нас скинуть у якусь ефірну Ніаґару або ми розіб’ємося об якийсь незримий Лабрадор. Я анітрохи не поділяю поверхневого та неосвіченого оптимізму вашого працівника Джеймса Вілсона Мак-Фейла і, навпаки, вважаю, що доречно було б якнайточніше досліджувати зміни нашого космічного середовища. Зрештою, воно й саме означає нашу ймовірну загальну загибель».

– Із нього вийшов би чудовий проповідник! – зауважив МакАрдл. – Його слова гримлять, як звуки органу. Подивімося, однак, що викликає в ньому такий неспокій.

– «Те, що в спектрі розпливаються та зникають фраунгоферові лінії, вказує, як мені здається, на зміни в космосі – і до того ж на вельми своєрідні зміни. Світло планет, як відомо, є відображенням сонячного світла. Світло нерухомих зірок, навпаки, випромінюють безпосередньо вони самі. Тим часом зараз одна і та ж зміна спостерігається як у спектрі планет, так і в спектрі нерухомих зірок. Чи можна реально шукати причину цього явища в самих планетах і нерухомих зірках? Це я вважаю недоречним. Якій загальній зміні вони могли б раптом піддатися? А чи не криється причина цієї зміни в земній атмосфері? Це, вочевидь, можливо, але неправдоподібно, бо на це не маємо явних вказівок, а відповідні хімічні дослідження не дали жодних результатів. Який же існує третій варіант? Зміна таїться в тому нескінченно тонкому ефірі, живому медіумі, який сполучає зірку із зіркою та наповнює Всесвіт. Глибока підводна течія повільно несе нас у цьому океані. То хіба важко припустити, що ця течія тягне нас у такі ефірні зони, які є новими для нас і мають властивості, зовсім нам не відомі? Либонь, в ефірі сталася якась зміна саме цього штибу. Космічна зміна спектра свідчить на користь такої гіпотези. Ця обставина може бути сприятливою для нас, може таїти в собі небезпеку для нас і може також не бути пов’язаною з якимись наслідками для нас. Поки що ми про це нічого не знаємо. Нехай йолопи-спостерігачі відмахуються від усього цього, як від того, що не є суттєвим. Кожен, хто, як і я, наділений все ж дещицею гострого розуму, має збагнути, що можливості, приховані у Всесвіті, не обмежені нічим і що розумніший за всіх той, хто завжди готовий до непередбачуваного. Ось наочний приклад: хто може довести, що таємнича епідемія, що спалахнула серед тубільних племен Суматри (про це повідомило те саме число вашої газети), не пов’язана з передбачуваною мною космічною зміною, на яку, можливо, саме ці народи реагують легше, ніж європейці? На це запитання не можна наразі відповісти ні ствердно, ні заперечно. Проте той, хто не може втямити, що це в науковому сенсі можливо, є справжнім невиправним телепнем.

З найглибшою пошаною,

Джордж Едвард Челленджер, Ротерфілд».

– Але ж лист справді надзвичайно хвилюючий! – задумався МакАрдл і встромив цигарку в довгу скляну рурку, що слугувала йому мундштуком. – Якої ви думки щодо цього, пане Мелоун?

– На свій сором, мушу зізнатися, що нічогісінько не знав про це суперечливе питання. Що таке, передусім, ті фраунгоферові лінії?

МакАрдла в цьому просвітив редактор нашого наукового відділу, тому він витягнув із шухляди дві розцяцьковані спектральні стрічки, вельми схожі на ті, якими прикрашають свої кепі молоді фертики з крикетних клубів. МакАрдл показав мені чорні лінії, що перетинали паралельно ряди барв – червоної, оранжевої, жовтої, зеленої, блакитної, синьої та бузкової.

– Ось ці темні смуги й називають фраунгоферовими лініями, – витлумачив він. – Всі кольори загалом – це є світло. А будь-яке світло, дроблячись крізь призму, дає ці кольори – і до того ж завжди одні й ті ж. Отже, справа не в кольорах. Визначальне значення мають лінії, бо вони змінюються залежно від того, яке тіло випромінює світло. Ці лінії, зазвичай дуже чіткі, останнього тижня розмилися, й астрономи не можуть порозумітися щодо причини цього явища. Ось вам світлина цих розмитих ліній. Завтра вона з’явиться в нашому виданні. Досі публіка цим не цікавилася, але тепер, як мені здається, вона збуджена під впливом листа Челленджера в «Таймсі».

– А до чого тут Суматра?

– Авжеж, відстань і справді завелика від розмитих у спектрі ліній до хворих тубільців на Суматрі. Але Челленджер уже довів нам якось, що його твердження мають ґрунт під собою. До цього долучається ще й те, що, згідно зі щойно отриманою із Сінгапуру телеграмою, раптово згасли маяки в Зондській протоці. Внаслідок цього там, певна річ, одразу ж сіли на мілину два кораблі. Все це вкупі слугуватиме вам, у будь-якому разі, достатнім матеріалом для інтерв’ю з Челленджером. І якщо ви у нього справді щось вивідаєте, надішліть нам стовпчик для вранішнього випуску.

Я попрощався з МакАрдлом. На сходах почув, як у приймальні називали моє ім’я. Це був кур’єр, котрий приніс мені телеграму, що прибула на мою адресу в Стритемі.

Телеграму послав мені саме той чоловік, про котрого ми тільки-но згадували, в ній йшлося: «Мелоуну, 17, Гілл-стрит, Стритем. Привезіть кисню. Челленджер».

«Привезіть кисню!» Я згадав, що професор вирізняється дотепністю слона, що підбурює його іноді до дуже незграбних і диких дотепів. Чи не був це один із тих жартів, від яких він потім завжди вибухав таким, схожим на ревіння, шаленим реготом, що очі у нього й зовсім зникали – з тієї простої причини, що тоді й обличчя його не було видно, а лише страшенно роззявлену пащеку та кудлату бороду, що трясеться? При цьому його нітрохи не остуджували серйозні та незворушні обличчя оточуючих.

Я кілька разів перечитав телеграму, але не знайшов жодних ознак, які вказували б на її жартівливе спрямування. Вочевидь, це все ж було серйозне доручення, правда, вельми дивного ґатунку. У будь-якому разі, я й не подумав про те, щоб ухилитися від виконання його жадання, яке, без сумніву, спричинили вагомі міркування. Можливо, він мав намір провести якийсь важливий хімічний дослід, а може… Ну, це не моя справа мізкувати про те, навіщо йому знадобився кисень. Моє завдання – роздобути його.

Я ще мав у своєму розпорядженні близько години до відходу потяга. Тому винайняв кеб, попередньо дізнавшись із телефонного довідника адресу одного кисневого заводу на Оксфорд-стрит, і звелів відвезти себе туди. Коли я під’їхав до заводу, назустріч мені з воріт вийшли двоє молодиків, котрі з трудом тягли залізний балон і поклали його в автомобіль, який чекав їх на вулиці. За їхньою роботою спостерігав один старигань і при цьому чехвостив їх на чому світ стоїть. Несподівано він обернувся до мене. Ці різкі риси та цапина борідка не дозволяли помилитися. Сумнівів не залишилося: переді мною стояв мій старий сварливий супутник, професор Саммерлі.

– Як! – вигукнув він. – Ви ж не станете мене переконувати, що й ви отримали безглузду телеграму щодо кисню?

Я витягнув і простягнув йому свою телеграму.

Той зиркнув на мене і сказав:

– Так, отримав і послухався його, щоправда, вельми неохоче. Наш милий приятель такий же нестерпний, як завжди. Невже йому й справді настільки терміново знадобився кисень, що він знехтував звичними способами його постачання та відбирає час у людей, зайнятих більше за нього і значно важливішими справами? Чому він не виписав його на заводі?

Я зміг лише промимрити, що на це у нього, ймовірно, були серйозні причини.

– А може, він їх лише вважав серйозними? Це, в будь-якому разі, не одне й те ж. Тепер вам, звісно, не доведеться купувати кисню, бо я й так вже везу із собою чималий запас.

– Однак він, либонь, воліє, з якихось особливих міркувань, щоб і я привіз кисню, а мені не хотілося б діяти проти його бажання.

Не звертаючи уваги на буркотливі заперечення професора, я купив таку ж кількість кисню, як і він, і незабаром поруч із його балоном в автомобіль всадили ще один. Саммерлі запропонував поїхати разом на вокзал Вікторія.

Відтак я підійшов до водія мого кеба, щоб заплатити. Та він назвав ціну, що значно перевищувала тариф, і повівся напрочуд зухвало. Коли я знову підійшов до Саммерлі, той запекло сперечався з обома жевжиками, котрі поклали кисень до його автомобіля, при цьому його сива цапина борідка сіпалася від хвилювання вгору й униз. Один із робітників обізвав його, здається, бовдуром, полинялим старим папугою, і це так розлютило водія машини Саммерлі, що він зіскочив із сідала і вже намірявся кинутися з п’ястуками на захист професора. Довелося докласти чималих зусиль, аби зупинити баталію.

Усі ці дрібні інциденти, як і наступні, можуть здатися неістотними, і тоді справді не привернули моєї уваги. Однак, коли я тепер споглядаю назад, то бачу їхній зв’язок із тією подією, про яку маю намір розповісти.

Водій, як мені здавалося, був новаком або, можливо, хвилювання, викликане інцидентом із робітниками, відібрало йому контроль над собою. У будь-якому разі він вів машину із шаленою швидкістю. Дорогою на вокзал ми двічі мало не втрапили в аварію з іншими автомобілями, що мчали так само шалено та безладно, я ще пригадую, як скаржився своєму супутникові, що спритність лондонських водіїв значно знизилася. Одного разу ми мало не врізалися в натовп людей, котрі витріщилися на бійку на розі Мелл-парку. Всі ці люди, котрі і без цього перебували в стані неймовірного збудження, надзвичайно зворохобилися проти нашого невдахи-водія, а один парубок, стрибнувши на підніжку, замахнувся на нас ломакою. Я його зіштовхнув, і ми були раді, коли залишили позад себе цю юрбу та щасливо вибралися з парку.

Усі ці епізоди розхитали мої нерви, я роздратувався та й терпіння моїх супутників, здавалося, перебуває на межі внаслідок цих інцидентів.

Однак ми знову звеселилися, коли на вокзалі побачили лорда Джона Рокстона, який крокував туди-сюди пероном. На його довготелесій фігурі чудово сидів світлого кольору мисливський костюм. Його виразне обличчя, з прекрасними, такими проникливими й при цьому веселими очима, засяяло радістю, коли він побачив нас. Кучма його рудуватого волосся подекуди сріблилася, і зморшки на обличчі стали глибшими, але він усе ще залишався незмінним, добрим товаришем давніх часів.

– Привіт, Herr Professor^[1]! Вітаю, мій молодий друже! – вигукнув він і подався нам назустріч.

Лорд зареготав, побачивши наші резервуари з киснем, які саме вивантажував носій.

– То й ви це купили! – зауважив він. – Мій балон уже стоїть у купе. Що це спало на гадку старому?

– Ви читали його листа в «Таймсі»? – спитав я.

– Про що там мова?

– Повна дурня! – різко видихнув Саммерлі.

– Гадаю, що тут існує якийсь зв’язок із цією кисневою витівкою, майже впевнений у цьому, – зауважив я.

– Це нісенітниця! – ще раз брутально перебив мене Саммерлі із запалом, без сумніву, недоречним.

Ми опинилися в купе першого класу для курців, професор уже смалив свою стару прокурену файку, і ми щоразу остерігалися, що вона обпече його довгий сварливий ніс.

– Наш приятель Челленджер – людина розумна, – зронив він збуджено. – З цим кожен погодиться і лише бевзь може це оскаржити. Ви тільки погляньте на розмір його капелюха! Він прикриває мозок вагою в шістдесят унцій – потужну машину, присягаюся Богом, що працює без збоїв і видає бездоганний результат. Покажіть мені машинне відділення, й я визначу розміри машини. Але при цьому він – природжений шарлатан! Ви ж пам’ятаєте, що якось я уже кинув йому це в обличчя. Природжений шахрай, котрий уміє вправно жонглювати за допомогою певних драматичних вивертів. Зараз усе нівроку, ось чому наш приятель Челленджер вважає, що знову зможе привернути до себе увагу суспільства. Чи не думаєте ж ви, що він серйозно вірить у всю цю ахінею щодо змін в ефірі та загрозу, що нависла над родом людським? Що може бути дурнішим за весь цей ідіотизм?

Він сидів, як стара біла ворона, каркав і аж трясся від глузливого реготу. Я спаленів, коли почув, якими словами він характеризує Челленджера. Адже непристойно так казати про людину, котрій ми були зобов’язані своєю славою. Я хотів уже гнівно дати йому відкоша, але мене випередив лорд Джон.

– У вас уже якось трапилася сутичка з Челленджером, – сказав він різко, – і через десять секунд ви лежали на обох лопатках. Вважаю, професоре Саммерлі, що він дужчий за вас і що вам найкраще було б поступитися перед ним і не задиратися.

– Крім цього, – додав я, – він нам усім був вірним товаришем. Хоч би якими були його недоліки, професор відвертий, прямий чоловік і ніколи не став би патякати про своїх супутників щось лихе за їхніми спинами.

– Добре сказано, мій хлопчику! – закинув лорд Джон Рокстон. Потім він привітно всміхнувся і поплескав по плечу професора Саммерлі. – Ось що, Herr Professor, не будемо сваритися, адже ми занадто багато пережили разом! Але Челленджера не чіпайте, бо цей молодик і я небайдужі до стариганя.

Однак Саммерлі ще не був готовий миритися. Його обличчя було зимним, як лід, і він не переставав диміти своєю люлькою.

– Щодо вас, лорде Рокстон, – каркнув він, – то вашій думці в наукових питаннях я надаю точно такого ж значення, скільки ви надавали б моїй думці, наприклад, щодо нової мисливської рушниці. У мене є своя думка, прошу пана, і я вмію її обстоювати. Невже через те, що я одного разу помилився, маю на віру приймати все, чим цей чоловік бажає нас гостити, хоча б це була повна нісенітниця, і не маю права на власну думку? Чи не потрібен нам такий собі науковий Папа, чиї непогрішні просторікування мали б сприйматися ex cathedra^[2] бідною та смиренною паствою? Заявляю, панове, що й сам маю голову на плечах і що вважав би себе снобом і рабською душею, якби не ворушив власними мізками. Якщо вам приємно, то зробіть милість, вірте в лінії Фраунгофера і в те, що вони тануть в ефірі, і на всю решту дивовиж, але не вимагайте, щоб люди, старші та досвідченіші за вас, шаленіли разом із вами. Хіба не ясно, як свічка, що якби ефір змінився, як він вирішив, то це згубно відбилося б на здоров’ї людей та позначилося також і на нас самих? – професор засміявся, галасливо тріумфуючи з приводу власних аргументів. – Атож, панове, в такому випадку ми б не сиділи тут у вагоні потяга, мирно обмірковуючи наукові питання, а помічали б явні ознаки отруєння. Але скажіть, будь ласка, в чому ви вбачаєте ознаки цієї «отрути», цього «космічного розкладання»? Чекаю на відповідь, панове! Скажіть! Ні, попрошу вас не ухилятися, я наполягаю на відповіді!

Я невимовно розсердився. У поведінці Саммерлі було щось зарозуміле та зухвале.

– Переконаний, що ви були б дещо стриманішими в своїх зауваженнях, якби були точніше поінформовані про актуальний стан речей.

Саммерлі вийняв люльку з рота та витріщився на мене.

– Даруйте, шановний, що ви хочете сказати цим безсумнівно зухвалим зауваженням?

Я коротко повідомив про дивну епідемію серед тубільців Суматри, а також про те, що на Зондських островах раптово згасли маяки.

– Є ж межі і для людської тупості! – вигукнув Саммерлі, все більше впадаючи в шал. – Невже ж ви не можете втямити, що ефір, якщо ми навіть на мить погодимося з дебільною теорією Челленджера, є речовина рівномірної консистенції і що її склад на іншому краю землі не може бути іншим, ніж тут, у нас? Невже ви могли хоч на мить припустити, що існує окремий ефір для Англії й окремий для Суматри? Чи не думаєте ви, з якогось дива, що ефір Кенту чимось кращий, ніж ефір графства Саррей, яким ми зараз проїжджаємо? Реально легковірність і невігластво профанів не мають меж. Чи мислимо взагалі, щоб ефір на Суматрі мав згубні властивості, які позбавили глузду населення цілої країни, тоді як ефір наших зон не має навіть найменшого впливу на наше самопочуття? Про себе, в будь-якому разі, можу лише сказати, що тілесно та духовно ніколи не почувався краще, ніж тепер.

– Я ж не кажу, що я вчений, – заперечив я, – але мені часто доводилося чути, що наукові досягнення одного покоління часто визнаються помилковими вже наступним. І врешті-решт не обов’язково володіти надто гострим розумом, аби збагнути, що ефір, про який ми, по суті, дуже мало знаємо, в різних частинах світу міг би відчувати на собі вплив місцевих умов і що через це у віддаленому кінці землі проявляється дія, яка лише пізніше проявиться, ймовірно, і у нас.

– «Міг би» і «ймовірно» – це не докази! – заверещав розлючений Саммерлі. – Так і свині могли б літати. Авжеж, сер, вони могли б літати, але не літають. Сперечатися мені з вами – дурна робота. Челленджер заразив вас обох своїм шаленством, і ви розучилися тверезо мислити. З таким самим успіхом я міг би бесідувати з подушкою в цьому купе.

– Мушу вам сказати цілком відверто, професоре Саммерлі, що з часу нашої останньої зустрічі ваші манери анітрохи не покращилися, – різко зауважив лорд Джон.

– Ви, титуловані особи, не дуже любите правду, – дошкульно відрубав Саммерлі. – Чи не правда, що не дуже приємне відчуття, коли тобі вказують, що гучне ім’я не заважає бути повним невігласом?

– Слово ґонору, – серйозно і стримано зазначив лорд Джон, – якби ви були молодші, то не наважилися б балакати зі мною таким чином.

Саммерлі задер догори підборіддя з маленькими гострими клаптиками своєї цапиної борідки.

– Радив би взяти до відома, шановний, що як у поважному віці, так і замолоду я ще жодного разу в житті не вагався казати те, що думаю, прямо в обличчя неосвіченим дурням, атож, сер, неосвіченим бовдурам. І цю звичку я не зміню, хоча б ви носили всі титули, які тільки можуть винайти раби та привласнити собі віслюки.

Очі лорда Джона миттю спалахнули, але він із помітним зусиллям опанував себе і з гіркою посмішкою відкинувся на спинку сидіння, схрестивши руки на грудях. Весь цей вибух справив на мене надзвичайно гнітюче та неприємне враження. Хвилею промайнули у моїй голові спогади про сердешну дружбу, про часи радісної жаги пригод, про все, за що ми страждали, чого домагалися і чого досягли. Й ось до чого дійшло тепер – до нападок і образ! Я раптом розплакався, голосно та нестримно схлипував, і ніяк не міг заспокоїтися. Мої супутники з подивом глипали на мене. Я затулив обличчя руками.

– Мені вже легше, – сказав я. – Але все це настільки нестерпно сумно!

– Ви хворі, друже мій, – зауважив лорд Джон. – Ви мені відразу здалися якимось дивним.

– Ваші звички, пане, за останні три роки анітрохи не покращали, – мовив Саммерлі. – Мені також впала в вічі ваша поведінка вже при нашій зустрічі. Не витрачайте на нього даремно своїх співчуттів, лорде Джон: походження цих сліз – суто алкоголічне. Цей чоловік явно перепив. Утім, лорде Джон, я вас щойно назвав неосвіченим дурнем, і це не зовсім добре з мого боку. Це мені нагадало, однак, про один із моїх талантів, який я раніше мав, доволі кумедний, незважаючи на його буденність. Ви знаєте мене лише як серйозного вченого. Чи повірите, що я колись мав репутацію ідеального імітатора голосів тварин? Мені вдасться, сподіваюся, приємно вас розважити. Чи не потішило б вас, наприклад, якби я закукурікав когутом?

– Ні, сер, – заперечив лорд Джон, усе ще засмучений, – це б мене не потішило.

– Квоктання квочки, що тільки-но знесла яйце, також завжди викликало бурхливе захоплення. Ви дозволите?

– Ні, сер, будь ласка… Я проти цього.

Незважаючи на таке заперечення, зроблене із серйозною інтонацією, професор Саммерлі відклав убік файку й упродовж подальшої подорожі розважав нас, точніше, намагався, наслідуванням цілої низки пташиних і тваринних голосів, і це було настільки комічно, що мій сльозливий настрій раптом перейшов в свою повну протилежність. Коротко кажучи, я реготав без угаву і не міг зупинитися, сміявся судомно, істерично, сидячи перед цим зазвичай винятково статечним ученим і дослухаючись, як він передражнює величавого, самовпевненого півня або песика, якому прищемили хвоста. Лорд Джон простягнув мені газету, на полях якої написав: «Бідолаха! Зовсім із глузду з’їхав!».

Усе це було, звісно, дуже дивним, проте ця вистава видалася мені дуже милою та цікавою. Тим часом лорд Джон схилився до мене й узявся розповідати нескінченну історію про якогось буйвола й індійського раджу, в якій я не міг вловити жодного сенсу. Професор Саммерлі тільки-но защебетав канаркою, а лорд Джон досяг, здавалося, кульмінаційної точки в своїй оповідці, коли потяг зупинився в Джарвіс-Бруку, на станції Розерфілд.

Тут нас уже чекав Челленджер. Він насправді справляв грандіозне враження. Всі індики Всесвіту не могли б крокувати пихатішою ходою, ніж він, коли йшов пероном назустріч нам, і божественною була прихильна, поблажлива посмішка, з якою він зиркав на кожного, хто проходив повз нього. Якщо науковець хоч трохи змінився з часу нашої останньої зустрічі, то зміна полягала головним чином у тому, що його непересічні риси тепер виступали ще різкіше, ніж колись. Потужна голова з опуклим чолом і спадаючим на очі чубом, здавалося, ще збільшилася. Чорна борода величаво лягала на груди, і ще наказовішим став вираз світло-сірих очей, в яких вгадувалася зухвала сардонічна посмішка.

Він привітався зі мною жартівливим рукостисканням і заохочувальною посмішкою викладача, котрий зустрів свого вихованця. Привітався і з іншими, допоміг нам винести багаж і балони з киснем і закинув усіх і все в свій великий автомобіль, водієм якого був наш старовинний знайомий, мовчазний Остін, людина, якій, здавалося, були недоступні жодні емоції. Коли я востаннє приїжджав сюди, він виконував обов’язки дворецького.

Наша дорога потяглася вгору пологим пагорбом, по гарній і приємній місцевості. Я сидів попереду, поруч із шофером, а три моїх супутники, котрі сиділи за мною, гомоніли, як мені здавалося, всі водночас. Лорд Джон, наскільки я міг збагнути, все ще зав’яз у своїй історії з бугаєм. Перебиваючи його й один одного, звучали низький бас Челленджера і писклявий дискант Саммерлі. Останні затіяли якусь наукову суперечку. Остін раптом обернув до мене своє смагляве обличчя, все ж скоса стежачи за дорогою.

– Мене звільнили, – поінформував він.

– О Боже! – вигукнув я.

Цього дня мені все здавалося таким незвичайним. Усі повідомляли найнесподіваніші речі. Я ніби бачив сон.

– У сорок сьоме! – додав у задумі Остін.

– Коли ж покинете роботу? – спитав я, бо мені нічого іншого не спало на гадку.

– Ніколи, – відповів він.

На цьому бесіда, здавалося, скінчилася, але за якийсь час Остін повернувся до неї.

– Якщо я піду, хто ж подбає про нього? – при цьому водій кивнув головою в бік свого господаря. – Хто ж стане йому тоді служити?

– Ймовірно, хтось інший, – зронив я глухо.

– Це неможливо. Ніхто тут не протягне більше тижня. З моєю відставкою всьому будинку гаплик, як годиннику, в якого луснула пружина. Кажу вам це тому, що ви його приятель і маєте це знати. Якби я схотів спіймати його за язика… Але мені на це духу не стало. Вони обоє – господар і господиня – були б, як покинуті діти. Я в будинку все, й ось тобі маєш, він мене звільняє!

– Чому ж ніхто не може тут ужитися? – поцікавився я.

– Бо не всі настільки розважливі, як я. Господар чоловік дуже розумний, такий мудрий, що часом навіть аж занадто. Мені здається, втім, він не зовсім при своєму розумі. Як гадаєте, що він викинув сьогодні вранці?

– І що?

– Вкусив економку.

– Вкусив?

– Аякже, сер, за ногу. Я бачив це на власні очі, як вона потім, як куля з пістолета, вилетіла за браму оселі.

– О Боже!

– Ви б іще не те сказали, якби побачили, що у нас діється. Він не перестає сваритися із сусідами. Дехто з них каже, що він ніколи не був би у більш відповідному товаристві, якби опинився серед допотопних почвар, яких ви описали. Ось що вони думають. Я ж працюю в нього вже десять років і прикипів до нього, до того ж, зауважте, він великий чоловік, і жити в його будинку – честь. Правда, часом він трохи шаленіє. Погляньте-но, сер, ось хоча б на це! Навряд чи це можна назвати звичайною гостинністю. Як гадаєте? Прочитайте-но самі!

Я звів погляд. Автомобіль якраз повертав по крутому підйому, і я побачив укріплену на паркані дошку з таким коротким і виразним написом:

«Застереження! Відвідувачам, журналістам і волоцюгам вхід заборонено!

Дж. Ед. Челленджер»

– Це насилу можна визнати привітним поводженням, – зауважив Остін, хитаючи головою. – На вітальній листівці такий напис виглядав би не надто мило. Даруйте мені, пане, я вже давно так багато не патякав, але не можу стриматися. Щось на мене найшло. Хай йому грець, але я не звільнюся, будьте певні. Він мій господар, а я його слуга, нехай так воно і залишається до кінця нашого життя.

Ми в’їхали в ворота, пофарбовані в білий колір, і помчали звивистою алеєю, обсадженою кущами рододендрону. Наприкінці алеї ми побачили білу цегляну споруду, гарної архітектури та приємну на вигляд. Пані Челленджер, маленька, тендітна жіночка, стояла й усміхалася у відчинених дверях, вітаючи нас.

1. Пане професоре! (Нім.)

2. З кафедри (лат.).

12 3 4 5 Next

Країна імли

Отруєний пасок

Розділ 1. Розмиті лінії

People who read this book also read

Other books by this author